Пісні
вернуться

Руданський Степан Васильевич
Шрифт:
3
Піду я до батька, До рідної неньки… "Но, батьку мій, батьку, Голубе си­венький! Шістнадцять літ ру­ки На ко­го ро­би­ли? Чи ж ти іще досі Не ви­ро­бив си­ли?" А бра­ти мо­лодші, Сестра моя рідна - До ко­го приг­неться Головка їх бідна? І німіє сер­це, І не зно­шу жа­лю, - Вдаюся до те­бе, Прохоре-ковалю. Прохоре-ковалю, Моя ти ро­ди­на, Я ги­ну в чу­жині, Як тая би­ли­на. Я ги­ну, а міг би Ще си­лоньку ма­ти І не да­ром зем­лю Сирову топ­та­ти. Поможи, Про­хо­ре, На до­лю хо­ро­шу; Рублів п'ятьде­сят лиш У те­бе я про­шу. Рублів п'ятьде­сят лиш, А більше не тре­ба; Пошле тобі гос­подь Сто раз більше з не­ба.
4
Будь спокійний, дядьку, Я те­бе впев­няю: Не пу­щу їх мар­не І не про­гу­ляю. Не пу­щу їх мар­не І не про­гай­ную, Складу на на­уку Свою до­ро­гую. І як гос­подь зво­лить Кілька літ нам да­ти, Віддам тобі гроші, Як за­хо­чеш взя­ти. Но як, не дай, бо­же, Згину на чу­жині, Зумилосердися На моїй ро­дині! На моїй ро­дині Ти зми­ло­сер­ди­ся, А за мою ду­шу Богу по­мо­ли­ся. Тим ча­сом, ко­ва­лю, Здоров зос­та­вай­ся. Пришли, не ску­пи­ся Довго не ва­гай­ся. Довго не ва­гай­ся, Не зав­да­вай жа­лю, Бо й так мені го­ре, Прохоре-ковалю!..

21.V 1857

НАД КОЛИСКОЮ

Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє! Спи, ди­тя моє крас­не! Поки со­неч­ко не за­па­литься, Поки місяць не згас­не!.. Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє! Тілько щас­тя і долі! Будеш цілий вік, як той чор­ний віл, У ярмі і не­волі! Тілько гу­бонька за­ле­пе­четься, Слаба ніженька ста­не, Слаба ру­ченька пе­рех­рес­титься - Твоє го­ре нас­та­не. Не підеш з дітьми, не по­ба­виш­ся На пу­ховім пісоч­ку, Не прий­деш сю­да, не по­ло­жиш­ся, Не зас­неш в хо­ло­доч­ку!.. Не з дітьми підеш - панську че­ре­ду Поженеш ти на по­ле!.. Не пісок м'який - стер­ня ост­рая Босі но­ги на­ко­ле!.. І від со­неч­ка не схо­ваєшся За відо­ра­ну ски­бу; Зав'ялить те­бе в полі со­неч­ко, Як ту в'ялую ри­бу!.. І не раз сльоза із очей спа­де На за­па­лені гру­ди, І сльозу твою тілько бог їден З не­ба видіти бу­де! Станеш хлоп­цем ти, ста­неш па­руб­ком, Тобі все їдна до­ля: Череда ми­не, най­де пан­щи­на - Їдна й тая ж не­во­ля. І що бо­жий день оса­ву­ла йде: Ти вста­вай до ро­бо­ти!.. Ти вста­вай, ро­би від неділеньки До са­мої су­бо­ти… І що бо­жий день бу­деш до світа До ро­бо­ти вста­ва­ти; Свою си­лоньку ні собі, ні мні, А па­нам ви­роб­ля­ти. А там па­нові не впо­до­бав­ся, Писарині яко­му, - Ноги зди­ба­ють, ру­ки спу­та­ють І зве­зуть до прий­ому. Станеш го­лий ти у при­сутствії, Як ро­ди­ла тя ма­ти… І зач­нуть те­бе па­ни з дох­то­ром, Мов ко­ня, ог­ля­да­ти!.. І заб­ри­ють лоб - і до церк­ви враз, Там при­ся­гу про­ка­жуть; У мун­дир вбе­руть, оруж­жо да­дуть, Світ навіки зав'яжуть! Поженуть те­бе в чу­жу сто­ро­ну, І зач­нуть мушт­ру­ва­ти, І при­каз да­дуть - мо­ву рідную На чу­жую зла­ма­ти… І на­ло­миш­ся, і за­бу­деш ти Свою мо­ву рідненьку, Спом'янеш не раз не по-рідно­му Свою рідную неньку… А прий­де війна - зло­жиш го­ло­ву!.. Де і хто по­хо­ває? Не зга­дає мир, не спи­тається, Хіба бог спам'ятає!.. Спи ж, ди­тя моє, ти - жит­тя моє! Спи ж, ди­тя моє крас­не! Поки світ стоїть, по­ки з міся­цем Враз і сон­це не згас­не!..

МОГИЛА

В сте­пах, де гриміла Козацькая си­ла, Від світу-по­то­пу Лежала мо­ги­ла. Лежала мо­ги­ла, Як тая ца­ри­ця, Що ї за­шеп­та­ла На сон чарівни­ця. І стан її пиш­ний Трава пок­ри­ва­ла, І го­ло­ву сон­ну Калина вби­ра­ла. І гілля ка­ли­ни Плелося ко­са­ми, І ке­тя­ги красні Спадали бин­да­ми. Із ліво­го бо­ку, Словами ізри­та, Лежала край неї Камінная пли­та. Чи прош­ло­го пам'ять, Чи то­го, що бу­де, - Що пи­са­но в нії, Не віда­ють лю­ди. Як військо, чор­но­биль Стояв на сто­рожі, І пісні їй піли Пташенята божі. Скажіть мені, лю­ди, Кому з вас не ми­ла, Кому з вас не лю­ба Була та мо­ги­ла. Зійдітеся ж, лю­ди, Край до­ро­ги станьте… Стисніть своє сер­це - На мо­ги­лу гляньте!.. Могило-могило! Ти, пиш­на мо­ги­ло!.. Де діли­ся ча­ри, Краса ку­ди спли­ла?.. Коса із бин­да­ми Лежить край до­ро­ги, Покошене військо Доломлюють но­ги. Пройшли тяжкі плу­ги Через твоє тіло, І пиш­неє тіло, Як ву­голь, зчорніло… І тілько лиш камінь Край нього біліє, Но вже письмо дру­ге На ньому рябіє! І по­ле чорніє, Коріння зси­хає… І бу­сел пе­рис­тий По ски­бах сту­пає… Споров плуг тя­женький, Задряпало ра­ло, І в ра­ни насіння Нерідне за­па­ло. Запало насіння, Коріння пус­кає І си­лу чу­жую Без жа­лю спи­ває… І в місяців кілька Край тої мо­ги­ли З чор­но­би­лем ра­зом Коноплі вро­ди­ли!.. Чорнобилю мно­го! Подивіться, лю­ди! Но бог свя­тий знає, Що то за рік бу­де… Де бу­ла ка­ли­на, Там нап'ята бу­да… Не вер­ху мо­ги­ли Чорнобилю гру­да… І ди­мить чор­но­биль, Заким за­па­лає… І "Вічную пам'ять" Божий птах співає…

СВІТИТЬ МІСЯЦЬ СЕ­РЕД НЕ­БА...

Світить місяць се­ред не­ба, Зіроньки кру­гом, І всі лю­ди сном зас­ну­ли, Опівнічним сном!.. Один я лиш не дрімаю, Край вікна стою; І тобі, дівча, співаю Про ту­гу свою!.. Чи спиш, ми­ла, чи дрімаєш? Любка, про­бу­дись! Пробудися і в вікон­це Виглянь-подивись!.. Най пог­ля­ну на ті лич­ка, Що па­лах­ко­тять, На ті очі, чорні очі, Що вог­нем го­рять!.. Виглянь, ми­ла, як дрімаєш, Най я по­див­люсь, Подивлюсь на білі гру­ди, К сер­цю при­гор­нусь!.. Пригорнуся, обів'юся, Правду спом'яну… І без ту­ги і без жа­лю Вічним сном зас­ну.

ОЙ ЧО­МУ ТИ НЕ ЛІТАЄШ...

Ой чо­му ти не літаєш, Орле си­вок­ри­лий? Ой чо­му ти не гу­ляєш, Хлопче чор­ноб­ри­вий? Ой рад би я політа­ти - Туман на­ля­гає; Ой рад и я по­гу­ля­ти - Туга не пус­кає. Нема щас­тя ні за мною, Ні пе­ре­до мною, Тілько ту­га за ту­гою, Журба за жур­бою! Ходжу, нуд­жу се­ре­до дня І по­се­ред ночі, І ніко­ли сну не зна­ють Заплакані очі. Ізсихають мої очі, І сльоза не ллється, Тільки ту­га ко­ло сер­ця, Як га­дю­ка в'ється. В'ється ж во­на ко­ло сер­ця, Серце роз­ри­ває, Ударюся в си­ру зем­лю, Земля не прий­має! Ой піду я поміж ска­ли, В мо­ре по­ва­лю­ся! Як не в морі утоп­лю­ся, В камінь розіб'юся! І зле­тяться чорні пта­хи, Сядуть на­до мною, Заспівають "Вічну пам'ять" Над мою жур­бою.

ХМІЛЬНИЦЬКА ПІСНЯ

Гей, брат­тя-ко­за­ки, сідлай­те-но коні! Черкніть для охо­ти ви­на! До бо­ку ша­бельку, на ру­ки повіддя, На но­ги стальні стре­ме­на! Не гну­ти нам шиї, ко­зацької шиї, Під тяж­ким залізним яр­мом, Не ню­ха­ти ди­му не­щас­но­го краю, Що в'ється над на­ми кру­гом! Чи в нас не та си­ла, що у батьків бу­ла? Не тая ша­белька у нас? Чи в нас не­ма ко­ней на сте­пах ши­ро­ких, Чи ву­голь на люльці по­гас? Нехай наші коні на чис­то­му полі Тріпнуться і враз заіржать! Нехай наші брат­тя, мо­лоді ко­за­ки, На чис­теє по­ле біжать! Нехай зно­ву бряз­не ша­белька стальная В ко­зацьких залізних ру­ках! Нехай зно­ву ля­жуть во­ро­гові кості Могилами в на­ших сте­пах! А люлька-го­луб­ка не­хай не вга­сає, Паліть вражі се­ла кру­гом! Нехай во­рог знає, повік не га­дає Знущатися над ко­за­ком!..

ТІЛЬКО-М РОДИЛАСЬ

Тілько-м ро­ди­лась, злая не­до­ля Стала, ска­за­ла без жа­лю: "Будеш ту­жи­ти, сер­це в'яли­ти, те­бе я тим бла­гос­лов­лю!" З тої го­ди­ни щас­тя уп­ли­ло, І слід не­до­ля за­ме­ла, Звалився камінь тяж­кий на гру­ди, На сер­це ту­ге за­ляг­ла. Де ступ­нем ступ­лю, тер­ни­на ко­ле, Кров об­ки­пає на но­гах; Де оком гля­ну, сум­но та тем­но, Ніби намітка на очах. Не світить місяць, не гріє сон­це, Чорніє не­бо, як зем­ля; І, як в склепінні ме­жи вмер­ли­ти, Межи жи­ви­ми ход­жу я. Знущайся, до­ле, не жа­луй си­ли!.. До каплі кров мою іспий! І від лю­дей за­би­те тіло Землею тем­ною нак­рий!