Шрифт:
– Хіба ж не так я кажу?
– питався у його старшина.
Той тільки щось собі замурчав.
Втерявши надію як-небудь розворушити сусіда, старшина зітхнув, покивав головою й став виймати люльку. Дістав коробочку із сірниками і, щільно затуляючись долонями, став закурювати.
Щось дмухнуло під самим носом у старшини - сірник погас... другий, третій...
Писар заворушився, кашлянув і хрипким голосом промовив:
– Н-не закурите.
– Закурю, Антоне Агафоновичу, закурю!
– веселенько одповів старшина, радіючи, що писар заговорив-таки.
– Ні, не закурите... Бачте, вже чотири сірники стратили... о, п’ять, шість, сім...- лічив писар.
– Що за чудасія!
– здивувався старшина: сірники гасилися один за одним, навіть не розгорівшись.
Затулився, як можна найщільніше, тернув - знов погас.
– Гм!.. Так ніби який дідько навмисне гасить,- аж назад озирнувся. Одхилився в другий бік, витер...
– Десять!
– промовив писар.- Я ж казав, що не закурите... одинадцять... дванадцять...
– Антоне Агафоновичу!
– лагідненько промовив старшина.- Це через те, що ви лічите: ось не лічіть - зразу закурю.
Та писар вже пролупався і йому забажалось пожартувати. Старшина помалу розгарячився, й сірники гасились і летіли в сніг один за одним, насилу писар вспівав лічити.
– Та ось годі-бо!.. Я ж бо вас прошу!
– промовив старшина, почуваючи, що розбирало його зло.
Писар, закутуючись у кожух, поволі лічив:
– Двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять...
Старшина вийняв з рота люльку, зі зла, боком глянув на писаря; потім плюнув і знов узяв люльку в зуби.
– Якби знаття, що в неділю буде година, то в суботу звечора виїхати б на села податки виправляти,- діловито став, говорити він.
– Ум...- мурчить писар.
– А то як не зберем до першого,- помалу розвозить старшина, тим часом крадькома виймаючи сірник з коробки,- то знову поштрафують, як було минулого року.- Тут він стиха черкнув сірник.
– Ех-хе-хе!
– позіхнув писар.- Двадцять вісім!
– Антоне Агафоновичу!
– Писар мовчав.
Помацавши в коробці, старшина знайшов там тільки одного сірника. Сплюнувши набік, він хутчій погнав коняку.
– Всі сірники витратив і не закурив через вас!
– промовив він сердито і глянув на писаря.
Той схилив голову й дрімав. Старшина помалу став здержувати коняку. Схилившись низенько до писаря, він забачив у темряві його ніс, брови, лоб... Очі заплющені - спить, навіть носом сопе... Тихенько потяг за віжки - коняка стала.
Хутенько закривсь полами кобеняка й запалив останній сірник... горить. Старшина поспішає запалить люльку і так тягне, що в чубуці починає шкварчати, немов на сковороді сало.
– Двадцять дев’ять!
– крикнув над самим його ухом писар. Василь Миронович закашлявся, й сірник погас. Здавив чубук зубами, потяг зо всеї сили - не тягнеться... Важко зітхнув, став ховати люльку в кишеню. Аж зразу, тільки довів люльку до кишені, за серце вхопив такий жаль, що аж защеміло. Глянув знов на писаря: той губи витягнув, підняв брови, дрімає, немов нічого й не було. Ух, і противна ж пика!
Од злості в старшини аж руки затряслися. Помалу розмахавши за кінець люльку, немовби заміряючись забивати цвяшок у стіну, Василь Миронович виважився й цокнув головкою люльки писаря по лобі.
– Трид... ой!
– кинувсь той, почуваючи, як щось зашпигало в носі й перед очима розсипалися золоті іскри.
– Ото, щоб було тридцять, кругло!
– чмихнувши носом, промовив старшина, ховаючи люльку в кишеню. Та писар щось заворушився, засіп, виказуючи, що він має охоту лічити й далі. Випроставши руки, він сунув кулаком у щелепи старшину.
– Тридцять один!
– промовив він.
– Тридцять два!
– ляснув його навідля старшина.
– Тридцять три!
– піднявшись з місця, по зашийкам гепнув його писар.
– Тпру!
– старшина зняв рукавиці.
– Тридцять чотири!
– Обоє, і писар, і старшина, вивалилися з саней у сніг. Конячина спинилась.
Зчепившись у одну щільну купу, старшина і писар ворушились у снігу, сопли, кректали, вивертався зісподу то один, то другий. Раз по раз було чути, як щось гупало, немов у подушку, і промовляло:
– Тридцять вісім!
– Тридцять дев’ять!..
...Коли діло добиралося до півсотні, чортик перекрутився скілько разів у снігу, зареготався, пішов дрібушки в степ... та як завихрить, та як закурить, завищить... та колесом, та жеребом!.. Та й пішов, пішов, пішов...
НАД РОССЮ
Ми навіть незчулися, як стало примеркати й перед нами на тому боці Росі вислалося на згір’ї незнакоме мені село. Мій попутчик, старий холостяк-учитель, спинився коло верби, скинув з голови солом’яного бриля й став витирати хусткою піт на лисині. Його засмажене, як у цигана, лице виявляло гарний настрій, і могутні груди здіймалися, як ковальський міх, втягуючи в себе свіже весняне повітря.