Шрифт:
Коло вікна стоїть Кошовий, одхилив ухо - пильно до чогось дослухається. Десь далеко соловей витьохкує, солодкої завдає Кошовому туги...
Тільки-тільки що його чути: через стіни, через грати подає голос... Послухає-послухає його Кошовий, знову поміж сонними починає ходити... Ходить, щось думає, на сонного Петруню позирає, стиха наспівує:
Ой у городі в Таганрозі А в мурованім замку Сидить козак на прикові За дівку-коханку...Як у срібну сурмочку, цвірчать залізні пута і собі приспівують стиха:
За дівку-коханку...ПРИБЛУДА
...«Гу-гу!
– трубить над ним вітер, бляхою гримить...- Гу-гу!..» А осінь угорі темні хмари над ним у отару зганяє, хмари дощем його січуть холодним, хмари дощем його поливають. А кругом його - смітник, кругом бур’яни сухі свистять, кругом дереза.
І вікна биті в йому, перебиті, і дах латаний, перелатаний, і сам він увесь такий закурений, обідраний, сумний...
«Гу-у!» - вітер над ним...
Та - шелесь!
– бур’янами, та брязь!
– вікнами, та - гур-гур!
– трухлими дверима. «Одчиняй!» - «А чого тобі, губатий?» - «Мчу із поля мале покотиполе... одчиняй!»
Курява, темрява, дим...
В їдальні коло дверей - натовп: діти, завідующа, якась чужа людина в окулярах - чоловік. Змокріла стіна полупана; коло стіни стоять двійко дівчаток, зубами од холоду бринять - голісінькі! Чоловік і завідующа люто змагаються, махають руками, кидають один одному у вічі папірець. Діти слідкують - уважні, зацікавлені.
– Нащо,- кажу,- ви з дітей одежу поздіймали? Ви дітей попростуджуєте.
– Це позичене. Ви мусите одягнути їх.
– Я вам сказала, що я не маю де їх діти! В будинок я не візьму їх.
– А я де їх діну? Де?
– озвірився чоловік.- Третій день воджуся з будинку в будинок... У мене сили вже немає.
– В наросвіту ведіть!
– завідующа.
– Ведіть уже самі - я водив!
– Слухайте сюди, ви можете що-небудь розуміти чи ні: будинок на тридцять душ - у мене їх дев’яносто. У мене заразні хворі. У мене по троє сплять на одному ліжку; у мене ні білизни, ні чобіт... У мене хліба - ні кришки!
– Про мене, хоч на вулицю їх повикидайте!
– І виведу! От голісіньких і випроваджу, та й побачимо, хто буде за це одповідати!
Дівчатка винувато й злякано переводили очі з одного на другого, почувши цеє, одна - в плач, друга - в плач. Завідующа - зирк на їх - позгиналися, аж посиніли - не втрималась - у сльози!
Чоловік в окулярах, користуючи момент, папірець - на стіл, продерся поміж дітьми і, нашвидку витираючи на лиці піт, югнув у двері. Діти, що слідкували,- в регіт!
...Завідующа, схлипуючи, одягає гостей у якесь шмаття й присягається комусь:
– Ні одного більше! Ні лялечки, хоч там що! Краще втечу.
Дівчата сміються, ляскають у долоні і дражнять хлопців - співають:
На городі качата - Роди, боже, дівчата. А хлопців не роди, Бо то самі іроди.За гомоном та стукотнявою - нічого не чути; за курявою - нічого не видно. В кутку коло груби - низка головок, як разок намиста. Аж мох на їх повставав - холодно. Губи сині, обличчя ніби борошном потрушені, а в борошно повтикані свіжі вишні - очі. Слухають казки, очима поблискують. Каже казку білоголовий хлопчик років десяти. Тихо. Пирск-нув один од сміху, другий - і цілий вибух реготу... Трохи згодом - другий, ще дужчий.
Підходять до гурту інші:
– Що таке?
– Ось коли б ви почули, що оцей хлопець казав.
Оглядають хлопця: марний, обідраний, босі ноги всі в грязі.
– Та що ж це за хлопець?
– Ай справді: у нас такого немає.
Слово, друге - на допит хлопця:
– Ти наш чи не наш?
– Ні, я чужий.
– А чого ж ти прийшов сюди?
– А я до вас гулять прийшов.
– Може, тут є в тебе товариш або брат?
– Ні, немає нікого.
Пильно придивляються до його, оглядають лахміття, виразки на ногах. З підозрінням:
– А ти ж не «голодающий» часом?
Хлопець швидко й злякано:
– Ні, ні! У мене є папа й мама. Тут ми недалеко й живемо - на Глибокій.
Не ймуть віри.
– А чого ж це ти босий, коли в тебе є папа й мама? Ви бідні?
– Ні, чоботи є в мене, тільки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утік. І пальто в мене є, і шапка гарна - все мама поховала.
– А як тебе звуть?
– Мишка.
Привітніше:
– Ну, то що ти, Мишко, казав тут, розкажи, і ми послухаємо.