– Чому ти зразу не казав цього, нащо брехав?

Мишко витер до сухого очі полою, насунув свою будьонівку на голову, важко зітхнув, мовчки пішов до дверей.

Стало жаль:

– Куди ж ти, Мишко, ми ж тебе не виганяємо! Зажди...

– Що ж його робити?..- Почали щось між собою шепотіти.

Хтось із дівчат голосно запротестував:

– Хто його знає, що воно за хлопець, може, обікраде вночі, як той босяк Володькін, та й утече.

Один спалахнув:

– Та яке ти маєш право так на його казати? Ти докажеш?

Галя спохватилась:

– Та я ж не на його, я так тільки...

– «Так тільки»... «босяк»... А ми хто такі? Хіба ж ми не такі, як і він?

– Та я ж не на його казала, чого ти причепився?

У того вже загорівся якийсь жаль:

– «Босяк»... Та, може, він кращий за нас усіх у мільйон разів! Може, він артист-музикант буде! Розумієш ти, голова? Може, з його якась Моцарта вийде пролетарська? От що!.. Товариші! На раду!

На раду зібралися старші. В спальні, в темному кутку. Малеча - на варті. Радили на диво тихо, діловито й корот-ко. Вирішили - днів з скілька передержать Мишка потайки в будинку; далі, коли трохи покращає стан, улучити нагід-ний момент і всією бурсою прохати Параску Калістратовну прийнять хлопця до гурту. Сподівалися, що буде, як і раніш бувало,- покричить, посердиться, а далі заплаче й прийме. Вони вже добре знають її, реву.

– Ну, Мишко, тепер катай під ліжко, бо швидко, мабуть, вернеться наша плаксуха з міста.

Недовго вагаючись, Мишко тільки захурчав, куди показали. Далі вистромив голову, моргає весело, бадьоро:

– Товариші, пошамать би чого-небудь трошки!

– Нема ж, Мишко, нічогісінько, може, чого завідующа привезе на вечерю, тоді принесемо.

Мишко:

– Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані я бачив - дві кістки лежать.

Дівчата назбирали, принесли пелену кісток, принесли якесь шмаття:

– Ось тобі Мишко, барахло - замотайся гарненько в його, бо холодно буде. Коли чого буде треба - гукни. Сам не вилазь.

– Товариші, коти з спальні: здається, шумить-гримить наша Параска!..

Висока, огрядна, в мужичих чоботях, голос, як труба, іде, як буря...

Зранку гасала по установах, змагалася, прохала, сварилась, аж схрипла. Приперла на плечах пудів зо два борошна і трохи пшона. Прийшла, мотається сюди-туди, забула, що вже дома, не говорить - кричить: не дурно, видно, досталося те борошно.

– Семенові промивали ногу? Валі міряли температуру? Та чому сміття не винесене? Вікно хто розбив? А книжка чого ото під столом? Староста! Староста!
– Влетіла в спальню, світить каганцем.

– О, я так і знала: ліжка не заслані, кімната не провітрена, бруд, сморід... Черговий!
– Спинилась посередині, дослухається. Далі люто: - Черговий! Черговий! Скільки разів я казала, щоб не пускали собак у помешкання! Хто черговий?

Вбігає черговий.

– Вижени мені зараз собаку, і щоб було це в останній раз.

– Якого собаку? Тут собак немає у нас.

– Не базікай - роби, що велю! «Тут собак немає»,- а ото ж хто кістку під ліжком гризе?

Черговий прикусив язика, почухав голову.

Далі певніше:

– Та то вам, мабуть, почулось»

«Собака» якась була розумна - замовкла.

Один по одному - на допомогу черговому збігся гурт:

– То почулось! Почулося! То, може, так що...

– Та то, мабуть, пацюк!
– догадався хтось.

Всі в один голос:

– Так і є! Пацюк! Учора Андрій убив одного черевиком. Здорового-здорового!

Дивиться на дітей, віри не діймає, чогось поблискують тривожно очі.

– Хм...- Далі рішуче: - А на лиш каганця, посвіти мені.

Нагнулась - до одного ліжка, до другого. Далі повертаєсуворе лице до дітей:

– Сором! А оце що лежить під ліжком? Візьми щітку, зараз мені вижени?

Змовкли. До чергового:

– Ну, кому я кажу?

Черговий не взяв щітки, нагнувся до ліжка, смутно:

– Вилазь, Мишко, засипались...

З-під ліжка висувалась біляста нестрижена голова, червоне од напруги лице.

Параска Калістратовна плеснула в долоні, одступила:

– Що це?! Це вже нового знайшли!

Зразу, як по команді, оточили її з усіх боків: резонери, жалібниці, філософи:

– Параско Калістратовно! Параско Каліст... Це не простий хлопець! Це найкращий за нас усіх! Роботящий, слухняний...- І далі з жаром: - Це буде Моцарта! Моцарта!

Дивиться:

– Яка Моцарта?

– Артист, музика... Якби почули, як співає! Як грає!.. Ми його як-небудь... долі...

Затулила уші, кричить: