Коли ми випили чаю і розкатали на язиці кілька солоних сирних кульок, попрямували далі звивистою стежиною, яка повторювала криву лінію кам'яних язиків, які ховалися під землю.

Ішли довго, тільки одного разу зробили привал, щоб напитися з каністри води.

Сонце вже сідало, а гірські відроги все не закінчувалися.

І знову була ночівля у вузькій ущелині між двох кам'яних язиків. І ніч була тиха й зоряна. Тільки ранок виявився недобрим. Ще уві сні в мене якось занили руки, наче затиснені в зап'ястках. А коли прокинувся — збагнув, що руки дійсно зв'язані за спиною.

І лежав я на животі, впершись носом у маленьку розшиту ромбиками Гулину подушечку. Я покрутив головою, ще навіть не здатний відчути страх. Я був лишень збентежений і здивований.

Повернувся на бік, потім згрупувався і не без зусиль усівся «іваном-покиваном» — ноги теж були зв'язані. Обдивився. Гулі знову поруч не було, але на піску навколо підстилки виднілося чимало людських слідів.

«Невже це Гуля мене зв'язала? — майнула божевільна думка. — Я просто набрид їй, ось вона й вирішила піти геть, а щоб не наздоганяв — зв'язала...»

Не встиг я додумати — звідкись почулися два голоси, чоловічий і жіночий. Спочатку вони звучали невиразно, але що більше наближалися, то краще розрізнялися слова, і я, на свій превеликий подив, почув щиру українську мову...

— Що ж ти, дурню, не втримав, га? — запитував жіночий голос.

— А сама ти? Що? Чом не побігла? Все хіба я! — відповів чоловічий.

Із-за найближчого відрогу ця парочка виринула так несподівано, що мене пересмикнуло. З моїх грудей вихопився чи то наляканий видох, чи то стогін — я впізнав ці обличчя. Але поки до мене доходило, де я їх бачив, вони теж зупинилися за два-три метри і дивилися на мене недоброзичливо й замислено, наче саме вони зараз вирішували, що зі мною буде далі.

Ця пауза затягнулася на кілька хвилин. Потім чорнявий гостроносий парубок нахилився наді мною — мені здалося, що він хоче мене дзьобнути, бо тягнувся він до мене саме носом. Але виявилося — він принюхувався до мене.

— Бач! — повернувся він до своєї подруги. — Всеньке тіло цинамоном пахне, а одна рука — кав’яром! То він, либонь, тією рукою до російського капіталізму діткнувся!

Його чорнява супутниця посміхнулася.

— Чого вам від мене треба? — запитав я, намагаючись послабити мотузку, яка стягнула мої зап'ястя за спиною.

— Та нічого, не мордуйтеся даремно, — посміхнувся чорнявий. — Побалакаємо, може, щось укупі зробимо, щось хосенне для вітчизни...

Я вже ясно пригадував ті кілька моментів із минулого, коли ми навіть не те щоб стикалися, а просто помічали одне одного. Точніше, тепер я вже розумів, що вони за мною стежили. Це вони весь час потрапляли мені на очі і на Софійському майдані під час мітингу, і потім, коли я вже підходив до свого будинку. Але як вони опинилися тут, у казахській пустелі? Чи ж не їхні сліди супроводжували мою мандрівку з моменту висадки на каспійський берег зі шхуни «Старий товариш»?

— Ви хоча би представилися! — намагаючись говорити якомога природніше, звернувся я до них.

— А чого представлятися? — знизав плечима чорнявий. — Я — Петро, а вона — Галя. Ось і все представлення.

— То ви що, від самого Києва за мною стежили? — далі запитував я, бо хотів якнайкраще зрозуміти, що відбувається і які в них плани.

— Ні, навіщо... — говорив Петро. — Ми ж відали, куди пан їде. От і вийшли назустріч... Такі справи...

— А для чого треба було мене зв'язувати?

— А якби пана не зв'язали, то й гутірки супокійної не було б... А так ось гомонимо по-людському... От якби твоя казашка не дала драла, то б усі вчотирьох побалакали... Ну, а так утрьох доведеться...

— Ну, і про що ви побалакати хочете?

— Про що? Та про тебе. Про те, як ти, москаль-чарівник, дещо цікавеньке рознюхав і чомусь нікому про це не писнув... Усе урадив собі загарбати... На святе для нашого народу зазіхнув! Та за одне це тебе вколошкати замало! — несподівано підвищив голос Петро.

— Тихше, тихше, — почала його заспокоювати Галя. — Каміння-бо посиплеться! — і вона вказала поглядом на гори.

— Нічого я ні від кого не приховував, — сказав я. — Навпаки, хотів усе додому, в Київ привезти...

— Не плети дурниць, — махнув рукою Петро, вже вгамувавшись. — Повіз би туди, де тобі ліпше б заплатили!

Денна спека починала мене втомлювати. Я сидів зі зв'язаними руками і ногами на підстилці. Поруч, біля маленького багаття з нашою триногою і казанком, метушилася Галя, а Петро кудись подався. Я подумав, що безглуздо не скористатися відсутністю чоловіка й кинув уважний погляд на чорнокосу жінку.