Я знизав плечима.

— Треба поміркувати. Спочатку з'ясуймо, в кого які цілі. Можу почати з себе. У принципі, я хотів знайти те, що закопав Тарас Григорович, привезти це в Київ, щоб, як би це висловити... отримати від рідної України славу та гроші... або тільки славу... Ну, а у вас, шановні, яка мета?

— Мета в нас схожа, проте нам від рідної держави ані грошей, ані слави не потрібно, — заговорив Петро. — Головне, щоб усе, належне Україні, повернулося до неї... Особливо такі святі речі...

— Ну ось, цілі в нас однакові, залишається тільки здійснити переговори щодо досягнення цих цілей... — я очікувально подивився Петру в очі. — І якщо домовимося — можемо далі рушати вперед. Тільки як ви дізналися, що я сюди збираюся?

— Наш приятель, капітан СБУ, нам про тебе все виповів.

— А ви що, з СБУ дружите? — здивувався я.

— Кругом є порядні люди, — відповів Петро і відвернувся.

Я поглянув на Гулю — вона думала про щось своє, потім перевів погляд на Галю — вона теж опустила очі й про щось міркувала, і вигляд її мені здався поетично-сумним, тоді як обличчя моєї казахської дружини вирізнялося зосередженістю й серйозністю.

— Розв'яжіть мені руки, — раптом сказала Галя. — Я вам кашу зварю, у мене крупа є. І Петру треба їсти, бо в нього виразка.

— Що в нього? — перепитав я.

— Язва по-вашому, — пояснила Галя. Я повернувся до Гулі. Ми перезирнулися.

— Я сама зварю, — сказала Гуля строгим голосом. — Де крупа?

Галя кивнула на сумку після багаття.

Сонце починало припікати. Я теж зголоднів, і думка про кашу відірвала мене від високих міжнаціональних матерій.

Потім ми годували з ложечки Галю і Петра, а далі зручно всілися й поїли самі. Запарили чаю, і знову кожен працював «на два роти», встигаючи і сам відсьорбнути, і піднести піали до вуст полонених. Гуля дістала сирні кульки та пригостила ними Петра і Галю.

Трошки розморені їжею і сонцем, ми втратили відчуття ранкової бадьорості й, певно, ладні були заснути, але тут Гуля рішуче звелася на ноги. Розправила на собі яскраво-салатну сорочку-сукню.

— Треба йти, — сказала вона.

На обличчях полонених читалася втома.

— То що, розв'язати їм ноги? — запитав я Гулю. Вона замислилась.

У тиші вчувся мені ледве помітний шепотливий рух піску — голос пустелі. Я озирнувся на кромку піску, який сухим морем лизав кам'яний берег гір. Жодного руху видно не було, але я вже знав, що повільний плин піску, як і повітря, невидимий і невідчутний.

— Послухай, — долинув голос Петра. — Може, добалакаємось бодай якось... Ну так, щоб укупі? Але щоб без усіляких там москальських коників!

Я озирнувся. Важко зітхнув — мені здалося дивним, що не я йому ставлю умови, за яких він буде розв'язаний, а він мені.

— Ну то як? — запитав він, перечекавши хвилину.

— Знаєте що, — знову зітхнувши, відповів я. — Домовмося так: я вас розв'язую, але за умови, що не тільки ніяких «москальських коників» не буде, але й ніяких «хохляцьких»!

Петро пожував губами, наче ухвалював якесь дуже важливе рішення.

— Згода, — нарешті видихнув він. — Розв'язуйте!

Я знову подивився на Гулю. Вона кивнула.

До вечора ми подолали не більше десятьох кілометрів. Ішли мовчки. Кожен тягнув свою поклажу, але в нас речей виявилося набагато більше. Проте ні Петро, ні Галя своєї допомоги не запропонували. Петро ніс на плечі невелику лопату, а в лівій руці — сумку з довгими лямками, яку за бажання теж можна було закинути на плече.

Коли спека спала, ми зупинилися і поклали речі в одне місце.

— Я піду по хмиз, — сказала Гуля.

Щойно Гуля відійшла метрів на п'ятдесят, Галя кинула на Петра запитальний погляд і попрямувала слідом. Ми з Петром залишилися наодинці. Обидва мовчали. У мене не було бажання починати розмову першим, і, вочевидь, ця відсутність бажання була обопільною. Петро закурив свою люльку.

— Ще далеко? — несподівано запитав він.

— Не знаю. Ви-то самі звідки йшли?

— Від Форту-Шевченка.

— А скільки до нього?

— Зо дві доби.

— Два дні, чи що?

Петро кивнув.

— Але ж місце саме біля Форту-Шевченка, — сказав я. — «За три сажні від старої криниці в бік моря».

— Це я вже чув. Але ж нема там жодної старої криниці...

— Раніше була. Треба шукати.

— Ось і шукатимеш.

Я подивився Петру в очі. «Дарма я його розв'язав, — подумав. — Добром цей „джоінт венчер“ не закінчиться».

Незабаром повернулися Галя і Гуля, кожна принесла по оберемку убогого пустельного хмизу. Розпалили багаття, поставили над ним триногу з казанком. Жінки хазяйнували мовчки, але злагоджено, і я цьому дуже здивувався. Помітив я і кілька зизих поглядів Петра, які він кинув на свою подругу.