— Хоч би руки розв'язали на часинку! — протягнув я натомлено, бо усвідомлював, що далі «конкретну» розмову вести вже не варто.

— Не розв'яжемо, не сподівайся! — сказав Петро. — Ось коли спогадаєш, як знайти те місце, тоді розв'яжемо й дамо тобі копанку в руки, щоб як Ленін на суботнику!!!

Я знову лежав на боці. Мої затерплі руки й ноги давалися взнаки — вони здавалися не частиною мого тіла, а якимось прив'язаним до мене баластом, який заважав рухатись і почуватися вільним. З неба спускалася темрява. Потріскувало багаття за моєю спиною; біля нього про щось перешіптувалися Петро зі своєю Галею. На душі в мене було гидко. Поруч не було Гулі, й чомусь усе, з нею пов'язане, тепер здавалося сном, а весь жах сьогоднішнього дня — просто поверненням до реальності. Київська реальність наздогнала мене, знайшла та зв'язала по руках і ногах. І це була тільки частина тієї реальності, яка могла мене наздогнати. Не краща і не гірша, а просто частина. І ось я лежав на підстилці, яку знизу підігрівав пісок. Боліли зап'ястки, що їх гризла мотузка, всеньке тіло нило й ломило. Залишалося тільки зціпити зуби й лежати, очікуючи на ту мить, коли змучене тіло засне, і я знетямлюся разом із ним. Де тепер моя Гуля? Куди вона втекла? Аби тільки з нею все було гаразд.

Уночі я прокинувся під високими зорями. Почув подвійне дихання Петра і Галі, які лежали на своїй підстилці метрів зо три від мене. Вони наче зумисно лягли по той бік погаслого багаття, над яким стояла тринога. Мирна ніч налаштовувала на спокійний плин думок.

Праворуч від них лежали мій рюкзак і подвійний баул Гулі. Ні Петро, ні Галя їх не торкалися, що зараз мені здалося дивним. Тільки каністра з водою лежала біля згаслого вогнища. Я подивився на наші з Гулею речі. Невже записана в новій конституції України повага до власності не дозволила моїм тюремникам поцікавитися вмістом рюкзака і баула? Адже там і рукопис Гершовича, і донос-рапорт ротмістра Палєєва, який, власне, й визначив мету моєї втечі-мандрівки. Дивно, що вони навіть не запитали — що в нас там лежить... З одного боку, така їхня поведінка мене дещо заспокоювала, та й від самого початку було у їхній агресивності якесь дилетантство, непрофесіоналізм, що не дозволяло сприймати їх як серйозну загрозу моєму життю. Вони наче бавилися в агресивність. Я згадав усе, що знав і чув про УНА-УНСО в Києві. Згадав різкі й агресивні гасла, маніфести, передвиборчі програми. І (за якоюсь дивною асоціацією) виплив із далекого минулого театр Леся Курбаса. Так, у їхній агресивності було щось театральне. Заколисаний цими роздумами, я знову заснув.

Спав я міцно, але мене тривожили якісь дивні звуки — чи то схлипи, чи то скрики. Потім я побачив сон — Гулю, її вродливе чисте обличчя, карі очі навпроти моїх очей. Ми наче розмовляли вві сні очима, а потім я погладив рукою її волосся, таке м'яке, шовкове. І її подих, солодко-солоний, легкий — я перехоплював його ротом і робив своїм подихом. Я хотів, щоб ми дихали одним і тим самим повітрям, щоб у нас усе було спільне і тільки наше.

Я прокинувся від доторку її гарячих сухих вуст до мого чола.

Руки мої були вільні, тільки зап'ястки, намучені мотузкою, свербіли, наче скусані комарами.

— Тихше, це я, — тепло видихнула Гуля, нахилившись над моїм обличчям. — Зачекай, я розітну мотузку на ногах.

Її голова відпливла від мого обличчя. А я лежав нерухомо на спині й чекав, коли вона знову затулить наді мною небо.

— Усе, — прошепотіла вона, всівшись поруч на підстилку.

— А вони? — запитав я також пошепки.

— Я їх зв'язала.

— Тоді чому ми говоримо пошепки?

— Бо ніч. Вони, може, ще спати захочуть...

Я кивнув. Спробував піднятися на ліктях. Але Гуля зупинила мене.

— Ще рано, — прошепотіла вона. — Давай полежимо до світанку. Я теж хочу спати.

Зранку ми «вручну» напоювали чаєм зв'язаних Галю і Петра. Вони мали не вельми гарний вигляд — перебитий сон, ясна річ, нікому на користь не іде.

— Це вам безкарно не минеться! — сказав Петро, тяжко зітхнувши. Потім замовк. І мовчав довго, з півгодини.

— Послухайте, — поцікавився я. — Ви ж давно за нами стежили, я бачив ваші сліди кілька разів потому, як висадився на берег. Чому ж ви тільки тепер зважилися?

— Які сліди? — щиро здивувався Петро. — Не маємо нічого до роботи — хіба за вами нишпорити! Ми тут тебе чекали, й самого, без цієї казашки!

— У неї, до речі, ім'я є — Гуля, — сказав я суворо. — Вона — моя дружина.

На втомленому обличчі Галі я раптом прочитав подив. Вона подивилася на Гулю якось по-іншому, наче відкрила для себе щось, раніше не помічене.

Петро теж скосив оком на Гулю, але його вусате обличчя лишилося похмурим.

— Люльку мені дай! — попросив він.

Я знайшов його люльку, потім під його «зв'язаним» керівництвом натовк її тютюном, сунув йому під вуса і дав прикурити.

— Ну, то що робитимемо? — запитав він якось приречено, видихнувши тютюновий дим.

— Не знаю, — зізнався я. — Я з вами зустрічатися не збирався. Розв'язувати вас небезпечно — ви нас зв'яжете, а це ми вже проходили... Почекаємо, може, щось на думку спаде. Може, лишимо вас тут, а самі підемо далі...

— Ти що, з глузду з'їхав? — Петро блиснув очима. — Як це — нас тут зоставляти? Розв'яжи, бо гірше буде!

— Ну от, — я розвів руками, радіючи тому, що зап'ястки відпочили від мотузки. У самому цьому жесті, в його можливості я відчув свободу, яка повернулася до мене. — Ось бачите, ви мені вже погрожуєте, а що буде потім, коли я розв'яжу вас? — запитав я не без єхидності.

— Вгамуйся, Петре, — раптом почала говорити Галя. — Варто бути розсудливим... Може, ви нам хоч ноги розв'яжете, і тоді всі вкупі рушимо далі? — звернулася вона до мене.