— Війна закінчилась без переможця, — продовжувала Права. — Обидві сторони знищили одна одну. Малі народи першоістот зовсім здрібніли, зненавиділи всіх інших і боролися проти всіх. Уцілілі ящери усамітнились в тих місцях, де їх ніхто не міг знайти. Більшість кіатів загинуло в битвах, а частина відійшла вглиб південних пустель. Есенеї вижили лише в домах Книг та Еспріна. Інші їхні поселення були зруйновані, а мешканці знищені… — господиня зробила паузу й кивнула на страви, які ще парували на столі. — Може, ми будемо їсти і розмовляти? Бо я не збираюся кожних п’ять хвилин підігрівати все це.

— А камінь, діамант? Де він? — Чисторос притягнув до себе хліб і почав різати його на товсті скибки.

— Яйце Світу зникло. Одні кажуть, що його викрали гонми й воно знищило їх своєю силою, інші стверджують, що берегові дракони викинули його в море, а треті говорять, що діамант забрали з собою есенеї в дім Еспріна. Де діамант насправді, не знає жодна із Прав. Бог не наділив нас таким знанням. Ми мали впорядковувати світ, а не оберігати цей найцінніший артефакт.

За столом почався рух. Усі брали товсті скиби хліба, накладали на них м’ясо і тушковані овочі й починали їсти. Доріжани намагалися повторювати манери варів, щоб підлаштуватися до місцевого застільного етикету.

У перервах між пережовуванням їжі (апетит у Прави виявився неабияким!) діва продовжувала розповідати.

— Після першої війни Півночі й Півдня карпентери й синкани практично зникли. Есенеї, щоб підтримувати зв’язок між своїми домами, збудували прекрасну дорогу, вклавши в неї багато своїх знань. Більшість її таємниць досі не розгадана. Саме ця дорога від дому Книг на острові Скел до дому Еспріна на північному мисі й пролягає через вашу долину.

Вигук здивування пройшовся рядами доріжан. Їхню Єдину Дорогу створили не ангели, а земні істоти, люди?

— З часом із допомогою Прав усе ставало на свої місця. Там, де мали рости ліси, вгору потягнулися дерева, де мали шуміти ріки, потекла вода, море повернулось у своє лоно, гори перестали кипіти лавою. Із прабатьківщини есенеїв прибуло ще кілька кораблів з представниками різних народів, які селились у різних долинах нашої землі. Так з’явилися поселення в долині Водоспадників, які досі, як і ви, не знали, що, окрім їхньої, існують й інші землі зі своїми народами. Так у дельті ріки Синкан поселилися гирляни, вправні мореплавці; так заселилися долина Часів, берег Хвильників, маленька долина Крижаної річки в горах, де тепер живуть рипли. Певна частина прибульців розбрелася лісами, давши початок лісовіям і дібровникам. Два флоти із заходу доставили сотні армавірів і талері, які заселили великі рівнини. З армади, яка прибула зі сходу, вийшли коти, які поселились у Червоних горах, на захід від Внутрішнього моря. Ще одна східна флотилія, яка складалася з багатьох великих човнів і плотів з очерету, привезла каракотів, які заселили південні межі рівнин. Частина з них перейшла до кочового способу життя, змішавшись у пустелі з кіатами й давши найчисельніший народ нашої землі. Останні переселенці як зі заходу, так і зі сходу були швидше втікачами, а не мандрівниками, бо несамохіть покинули ті землі, де жили споконвіку. І батьківщину есенеїв, армавірів, талері та ще кількох невеликих народів, і край кіатів, котів і каракотів знищило протистояння магів, які там жили. На ці землі Небесний Отець відправив по дві Прави, щоб тримати в покорі природні стихії. Але Прави спокусилися владою, багатством, розкішшю, вседозволеністю простих смертних і вступили в союз з різними противниками, таким чином почавши війну і між собою. Ці війни на далеких західних і східних землях закінчились однаково. Система природи була невиправно порушена, й море поглинуло обидва материки. Принаймні, так розповідали нащадки тих, хто переселився сюди.

— Невже навколо живе так багато різних народів? — протягнув Гирлявко Травосік.

— Саме так, багато різних народів, — підтвердила Права Блакитного Снігу.

— А чому доріжани втратили здатність плавати морем, якщо наші предки прибули сюди на цих… ну, на кораблях?

— Я ще не все розповіла. Історія вашого народу дещо відрізняється від інших історій. Ви прибули сюди не на своїх кораблях, а на кораблях морських розбійників, піратів, які після загибелі обох заморських земель сходу й заходу втратили свої порти і їм довелося шукати нову твердь. Отак західні пірати привезли з собою полонених хліборобів, тримаючи їх довгу-предовгу дорогу в закритих трюмах. Ці полонені мали стати рабами на новій землі, куди могли б припливти розбійники. З ними поводились дуже погано, багато з них померло в дорозі, інші хворіли й мучились без води. Коли пірати нарешті пристали до берега, усі їхні полонені просто втекли від них і врешті дісталися до вашої долини, де й поселилися. Протягом морської подорожі вони набралися стільки страху перед морем і кораблями, в яких нічого не тямили, що зареклися розповідати про це своїм дітям. Отак і виріс у долині народ, який нічого не знав ні про кораблі, ні про інші народи. Страх натрапити на колишніх поневолювачів змушував долинян триматися свого кутка й не шукати пригод на свою голову за його межами.

— А куди поділися пірати? — нарешті озвався Ложкохляп Моряний, якого ця історія дуже зацікавила ще й тим, що сам він був із роду рибалок.

— О, вони покинули своє ремесло, бо їх було надто мало, та й морська торгівля між нашими народами ведеться слабо. Тож пірати поселилися на скелястому острові Драконів, який відділяє від цих гір вузька протока з гострими рифами, швидкими течіями і коловоротами. З часом на озерах, ріках, протоках острова виникли народи фрітів і фродів, які й досі зберегли жорсткий норов своїх предків і понад усе цінують свободу й море.

Ось так з’явилися сучасні мешканці цієї величної землі, яку Прави називають Ессі, першоістоти — Альвейном, а люди — Другодолом. Від часу прибуття останніх переселенців минуло більше тисячі років. Прибульці змінилися, забули про своє походження і вважають ці землі своєю єдиною батьківщиною. Лише дехто із книжних знає давню історію заселення рідного краю.

— А чому й тепер триває війна на півдні? Чому коти й каракоти воюють з іншими? Що це все означає? — чи то з обуренням, чи то з плачем запитав Смичко Тинявка, який уже перебрався ближче до Прави і всівся біля Болітника.

— А це вже нова історія Ессі. Я мусіла розповісти вам попередню історію нашої землі, щоб ви могли збагнути те, про що говоритиму зараз. Тільки ж ви не забувайте заїдати, бо вино з морошки хоч і дуже легке й залишає ясність розуму, та може відбирати здатність ходити прямо. Тож їжте, щоб потім не петляти моїм палацом, — вона знову усміхнулася. — А тепер про котів і каракотів. Як я вже казала, коти поселилися в Червоних горах біля внутрішнього моря. Ці гори низенькі, зовсім не схожі на мої. Вони порослі рідколіссям з миршавих деревець, з півдня до них підступає пустеля, зі сходу їхні схили збігають до берегів внутрішнього моря, а з інших боків їх омиває велична ріка Карпентрі, на берегах якої розкинулись родючі землі, прекрасні ліси в байраках і степи. Проте, коли прийшли коти, береги Карпентрі вже заселили армавіри. Для нових поселенців там залишилося надто мало місця. От вони й осіли в горах. Коти завжди були освіченими людьми, поважали магію і науку, проте з часом важке життя в горах і постійні побори й набіги пустельних каракотів висушили їхні душі й наповнили заздрістю до своїх процвітаючих сусідів. Хоча і талері, й армавіри часто допомагали їм, а багато поселень котів стояло ледь не впритул до поселень цих народів, все одно коти заздрили їм, бо ті були першими на цих землях, бо мали кращі міста, більше простору, більші досягнення, й заздрість ця передавалася з покоління в покоління. Усі три народи віддавали своїх дітей на науку в дім Книг, де вже давно не було есенеїв, але залишилися їхні бібліотеки. Чимало книг із цих бібліотек змогли розшифрувати армавіри. Проте навіть у цьому святилищі науки й білої магії не було єдності між котами й рівнинними жителями, бо кожен народ мав окремі освітянські заклади, й лише зрідка влаштовували спільні дискусії, читання чи полеміки. Таке розділене навчання ще більше роз’ятрювало душу молодих котів, які, проте, жадібно засвоювали знання не лише своїх, а й армавірських і талерських учителів.