Шрифт:
Шум стих, і земля заспокоїлась, знову перетворившись у непохитну твердь. Лише цвіркуни змовкли. Кудись зникли й кажани, а мотилі безладно літали навколо, мов не знаючи, в який бік утікати. Старий підвів голову — нікого. Голий степ. Ніяких зміїв! Невже привиділось? Пригадує, позавчора, після пиятики з Репингою, йому здалося, що він засинає зі своєю дружиною Цвіткою, а коли зранку прокинувся, то виявилось, що спить зі свинею в стайні. Ох, цей кусат має силу! Не те, що верескляк. Ну, нічого, все минулося. Були це змії чи видіння, та все зникло.
Праводверник звівся на непевні ноги, ступив кілька кроків, і страх знову пекучою хвилею затопив його. Старий зірвався з місця й стрімголов кинувся вперед.
Коли серце почало нестерпно колоти, а легені перетворилися на ковальські міхи, на горизонті замаячила темна громада фортеці. Он на мурах кілька вогників. Усі заземельці сплять, лише вартові стоять зі смолоскипами. Доведеться розбудити когось із начальства. Нічого, сьогодні можна підняти й самого Репингу, бо він, Праводверник, має надто важливу новину, щоб чекати з нею до ранку.
До фортеці залишилася сотня кроків. Вартові ще не помітили його. Треба крикнути їм, щоб впустили всередину.
Щось чорне з глухим гарчанням виринуло із темряви. Бойовий пес котів. Праводверник відразу впізнав цю тварину, бо не раз бачив їх біля фортеці, коли вони мирно лежали біля своїх господарів. Але тепер цей здоровенний собака зовсім не був мирним.
Пес одним стрибком збив старого на землю, й міцні щелепи перекусили гортань доріжанина. Гаряча кров ударила фонтаном. За мить руки Праводверника перестали гребти по землі, хрип і булькання стихли. Вересковий навічно завмер, і тепла долинянська ніч стала для нього суцільною крижаною темрявою, яку може порушити лише Небесний Отець.
Собака відпустив липке від крові горло й кілька разів коротко гавкнув. Від фортеці швидко наближався вогонь смолоскипа. Вартовий підійшов до мертвого зрадника і забурмотів собі під ніс.
— І чого він вештався тут посеред ночі? Не сиділося вдома — полежиться в землі, — й пішов до фортеці по лопату.
53
Кремова бруківка Єдиної Дороги була єдиною опорою під ногами. Кудись зникли знайомі трави, горбки й кущі, натомість всю землю вкривали болота. Вікна чорної води світилися праворуч і ліворуч від кремового шляху. Вохристі барви мохів де-не-де перекреслювали сіро-зелені смуги очерету й рогозу, що пласкими островами випиналися серед болотної рівнини. Осоки й ситники трохи урізноманітнювали незвичний пейзаж сизими, салатовими і темно-зеленими плямами. Й ніякого тобі кущика чи деревця, хіба що місцями з купин підносились старі покручені й напівмертві стовбури верб. І цей запах! Запах багатолітньої гнилі, яку виносили нагору бульбашки, що зі стогоном раз-по-раз проривали мохову поверхню й розбризкували навколо чорну глибинну муть.
Безкраї трясовини й стрічка бруківки поміж ними. Звісно, болота по-своєму прекрасні, але надто незвично, потрапивши з пахучого квітучого степу в ці руді нетрі, милуватися ними.
Праворуч від Рути почувся сильний сплеск і шапки сфагнуму й болотних трав піднеслися на сірому, наче риб’ячому, тілі. Тварина показала свою спину й знову зникла під моховим покривом. Дівчина встигла відзначити про себе, що спина ця була не менша за конячу. Мороз пробіг по шкірі й укотре захотілося повернутися назад, у рідну долину.
Але повертатися нема куди. В долині лише ненависні заземельці й кпини земляків. Усі насміхаються над нею, дразнять або відверто зневажають. Навіть розуміння рідної мами не заспокоювало, а завдавало нових страждань. Так, вона, наївна й дурненька Рута, винна в тому, що спокусилась на облесливі слова й ласки красеня Морфіда, винна, що закохалася в цього прибульця й не думала вже ні про дівочу честь, ні про своє майбутнє. Як тоді хотілося довіряти всім його словам, в яких, як потім вона зрозуміла, не було ні краплі правди, а лише невгамовна чоловіча хіть. Як легко сплутати її з коханням!
Потрібно йти далі. Йти крізь ці болота з їхніми підводними тварюками, йти крізь голод і втому, йти, бо не може такого бути, щоб Божа дорога нікуди її не привела.
Дівчина вгамувала тремтіння в колінах, викликане появою сірої спини й болючими спогадами, і впевнено закрокувала далі, до рівного горизонту під сіро-блакитним небом.
54
— Ти спиш? — Шіта намагалася крізь темряву побачити обличчя Морфіда.
Той не відповів, а лише перевернувся на своєму ліжку й засопів чи то від злості, чи то від болю.
— Як твоя рука? — знову запитала жінка-воїн. — Ти, мабуть, злий, що нас не кинули в темний вогкий підвал, а закрили в порядній кімнатці з ліжками, їжею водою, щоб помитися?
— Твоя правда, я волів би зараз лежати на купці гнилої соломи в якійсь ямі. А то не в полон потрапили, а в гості до цієї синьоволосої сучки! — процідив крізь зуби Морфід.
— Не верзи дурниць, — Морфід глухо засміявся. — Хоча я зовсім не проти повалятися з нею в траві, як колись із тобою.