— Чому ти не повернувся в Штати, Пауль? — спитав Шель.

— Чому?! Я був би там одним із безлічі нікому не потрібних людей. Тут, у Німеччині, становище складалося інакше. Працюючи в верифікаційній комісії, я відчував глибоке задоволення від можливості вирішувати долю тевтонських «надлюдей». «Jawohl, mein Herr! Naturlich, mein Herr»! тривало до 1950 року. Потім цивільна влада перейшла до німців, державні посади теж. Саме тоді я познайомився з Кароліною, сімнадцятилітньою красунею, повною темпераменту танцюристкою з нічного клубу в Ганновері. Мені здавалося, що вона — втілення усього, чого тільки чоловік хоче бачити в жінці. Через місяць ми одружилися. — Джонсон глибоко затягнувся димом. — Ми надумали залишитися в Німеччині. Це збіглося з пропозицією американського «Army Jntelligence 02» [21] . Мені запропонували бути зв'язковим офіцером. Цей «статус кво» лишався без змін, розумієш? — він глянув Шелю в очі. — Тільки це абсолютно між нами, Джон. Занадто багато нас зв'язує, щоб ми крилися один перед одним з такими речами. А втім… — він кілька секунд помовчав, — при нагоді ми обміркуємо деякі можливості краще порозумітися.

Здивований Шель раптово підвів голову, але Джонсон говорив далі:

— До війни я вивчав право, тому завдяки деякій допомозі зверху мені дали посаду помічника прокурора. Тут я можу спостерігати все, що діється навкруги… Але досить про це. Основна робота і функції, які я виконую між іншим, мене цілком задовольняли б. Ускладнення виникли через невдалий вибір подруги життя. — Перехопивши погляд Шеля, він кивнув головою. — Так, саме Кароліна. Це зла і безсердечна жінка, яка не знає ні етики, ні будь-яких загально прийнятих моральних норм. Вона фліртує з кожним зустрічним… — У голосі Джонсона бриніла гіркота і розпач. Він говорив швидко, немов випльовував щось дуже неприємне. — Я намагався уладнати справу, просив, доводив, погрожував. Кароліна щоразу клянеться, що послухає мене, кається, але ідилія триває не довго. Не думай, що я хочу виплакатися на твоїх грудях. Я не розповідав би про це першому-ліпшому. Люди здебільшого цього не розуміють. Тобі я вірю.

Шель співчував Джонсону, хоч не знав, як виявити свої почуття.

— Говори відверто, Пауль, — сказав він. — Я розумію твої турботи і радий, що минулі роки не розірвали нашої дружби.

— Так… підвал! Мало хто знає, як зв'язують такі переживання! Щодо Кароліни… хотів просто попередити тебе. Я не певен, чи вона не випробовуватиме своїх трюків і на тобі, а мені не хотілося б, щоб це стало причиною…

— Облиш, Пауль, — перебив Шель. — У мене досить міцні принципи!

— Так, так, звичайно! — підтакнув Джонсон, протираючи очі.

Шель підняв кухоль і допив пиво. Його дивувало, чому Джонсон досі не згадав про Леона. «Мабуть, так захопився власними переживаннями, що просто забув про нього», — пояснював собі журналіст.

— Шкода, що ми не можемо після п'ятнадцяти років організувати зустріч усієї трійки, — сказав Шель, наводячи розмову на бажану тему.

Джонсон, хоч як вдавав неуважного, раптом глянув на співбесідника:

— На жаль, Джон, це неможливо. Не знаю, чи ти чув, Леона вчора поховали.

— Так, я був на Ейхенштрасе, розмовляв з хазяйкою, пані Гекль.

— І знаєш, як це сталося?..

Шель підвів голову. Граючись кухлем, сказав:

— Я листувався з Леоном.

— Справді? Він ніколи не згадував про тебе, був дуже скритний. Що ж він писав?

— Останцю звістку я мав від нього два місяці тому.

Шель вийняв листа. Подаючи його Джонсону через стіл, завважив:

— Прочитай і скажи, що ти про це думаєш.

Кельнерка, огрядна блондинка з веселими очима, підійшла до столика.

— Панове бажають ще пива?

— Як ти, Джон?

— Будь ласка.

— Принеси нам два світлих, Трудо, — попросив Джонсон.

Кельнерка одійшла, і він заходився читати листа. Закінчивши читання, недовірливо похитав головою.

— Фантастично! Бідний Леон!

— Як розуміти цей лист, Пауль? — спитав Шель, зацікавлено дивлячись на нього.

— Сподіваюся, це не єдина причина твого приїзду в Гроссвізен?

— Ні, але це значною мірою впливає на мій задум. Адже слова листа звучать як драматичне прохання про допомогу.

— Схоже. Можна мені прямо розповісти всю правду?

— Звичайно.

— Леон Траубе в останній період свого життя був психічно хворою людиною. Факт прикрий, одначе правдивий.

— Що? Як це сталося?

Білява кельнерка принесла запотілі кухлі пива. Поставила їх на картонні кружки і відійшла, погойдуючи боками. Друзі знову запалили.

— Леон був серйозно хворий, — говорив Джонсон. — Очевидно, він помер би що до кіпця року. Сухоти були тільки однією з багатьох причин психічної кризи Леона.

— Дивно, чому Леон ніколи в своїх листах не згадував про хворобу.

— Він був дуже скритний і недовірливий. Після війни ми перестали зустрічатись; я проводив час у зовсім іншому товаристві, він намагався знайти якусь мету в житті. Не думаю, щоб йому це пощастило. З роками Леона охопила особлива депресія, він одвернувся від світу і замкнувся в собі. Коли у нього виявили сухоти, остаточно скис. Дізнавшись про його скрутне становище, я одразу запропонував матеріальну допомогу. Спершу він одмовлявся, потім приймав її зовсім байдуже, мов якусь данину.

— Як ти пояснюєш його дивний лист, Пауль?