Шрифт:
— Онде сидить.
Обернувшись, Шель помітив згорблену над столом спину. Незнайомець був одягнений у потертий сірий піджак. Важко спирався ліктями на стіл, сховавши обличчя в долонях; посеред столу перед ним стояла порожня чарка. Шель ступив до нього.
— Лютце?
Той мляво підвів голову. Неголене обличчя було схоже на висушене яблуко: зморщене, безбарвне; очі налиті кров'ю, затуманені чоловічки дивилися без будь-якого виразу.
— Лютце? — повторив Шель.
Повіки п'яниці звузилися. Він намагався розпізнати людину, що стояла поруч. Не пригадуючи нічого отупілим мозком, він схилив голову, байдужий до всього, що діється навкруги.
«Справді, дивний приятель, — подумав Шель. — Фрау Гекль мала рацію…»
Він сів і легенько штовхнув незнайомця.
— Лютце, — сказав над самісіньким його вухом. — Якщо ваше прізвище Лютце, то я хотів би поговорити з вами про Леона. Про Леона Траубе!
Ці слова пробилися до свідомості п'яного. Він випрямився і подивився на журналіста.
— Я приїхав до Леона, розумієте? Кажуть, ви були друзями?
— Хто ти такий? — голос був низький і хрипкий.
— Ян Шель, із Вроцлава.
— Звідки?
— З Польщі, я приїхав до Леона, — чітко повторив журналіст, сподіваючись, що його слова викличуть у затуманеному алкоголем мозку якийсь відгук.
— Ага! — пробурмотів Лютце і гучно гикнув.
— Ви знали Леона?
— А що? — буркнув Лютце, не виявляючи ні крихти зацікавленості до розмови.
— Леон був моїм приятелем.
— Леон? Чого ти хочеш від Леона? Відчепись од нього… Що він зробив тобі? Ти… ех… — Він кашлянув і зразу ж захлинувся від кашлю. Хапаючи губами повітря, простягнув руку до чарки, що стояла перед ним, підніс її до рота, перехилив і, не відчувши на розпухлому язиці сподіваного смаку, розчаровано скривився.
— Niks! Verfluchter Dreck! [25] — вилаявся Лютце і відвернувся до стіни.
Шель подав знак корчмарці, що придивлялася до них, замовив «чвертку» і попросив чарку. Жінка з упередженням глянула на п'яницю, презирливо потягнула носом і відійшла за прилавок. Шель запалив сигарету. Одержавши пляшку, він наповнив чарки.
— Шнапс, Лютце!
Скуйовджена голова жваво підвелася, очі пожадливо втупились у чарку. П'яниця миттю вихилив її.
— Добре! — причмокнув він і витер рот долонею. Потім зацікавлено зиркнув на свого сусіда.
25
Нічого. Прокляття! (нім.).
— Леон Траубе, — терпеливо нагадав Шель.
— Чого тобі треба від нього? — Очі старого пестили пляшку.
— Леон був моїм другом.
— У нього не було друзів, — пробелькотів Лютце і, позираючи спідлоба на незнайомого, що його пригощав, спитав: — Хто ти такий, га?
— Шель. Я приїхав з Польщі, щоб побачитися з Леоном.
Лютце намагався збагнути зміст розмови, проте не міг склеїти докупи розкиданих думок.
— Леона вже немає, — пробурмотів він нарешті і, боязко озираючись, додав тихіше: — Вони вбили його.
Шель налив півчарки і сказав:
— Леон покінчив життя самогубством.
На обличчі п'яниці з'явилася хитра гримаса.
— Dreck! [26] — він жадібно ковтнув горілку. — Хто ти такий? — спитав він з наполегливою впертістю.
Журналіст повторив своє прізвище.
— Шель… Шель… — здавалося, Лютце копається в пам'яті. — Леон знайшов чемодан, — сказав він раптом.
— Який чемодан?
— Шель, га? У мене є щось для тебе, — намагаючись всунути руку в кишеню, він погойднувся і впав би з лавки, якби не міцне плече журналіста. — Леон залишив чемодан для тебе, — белькотів п'яниця, завзято копирсаючись у кишенях.
26
Погань (нім.).
— Який чемодан?
— Чемодан… з підвалу. Це була золота людина! — не знаходячи того, що шукав, Лютце сперся ліктями на стіл і, дивлячись кудись у простір, жалібно повторив: — О, золота людина! — Він важко похитав головою. Великі п'яні сльози покотилися вздовж носа.
Шель оглянув відвідувачів трактиру. Кілька чоловік, що сиділи поодаль, скоса поглядали на них. За одним столиком гладкий, благодушний німець, махаючи люлькою, розказував анекдоти.
— Шель, — мурмотів Лютце, — Леон залишив щось…
— Що? Кажи, чоловіче, що? — журналіст втрачав терпіння.
П'яниця нахилився до нього:
— Чемодан з підвалу, — прошепотів таємничо.
Шель зморщив чоло, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. Підвал… чемодан… вбивство Леона… Згадував різні епізоди п'ятнадцятилітньої давності, що могли б пояснити слова Лютце. Справді, вони тоді несли якісь ящики й чемодани. Але який зв'язок могло це мати зі смертю Леона? Шель не міг зв'язати тих давніх подій з трагедією останніх днів.
— Хто вбив Леона? — спитав він з притиском. — Хто?