Зібралася громада. Наперед виступив Обгірам і сказав за всіх:

— Ми не бажаємо виконувати землекопської роботи!

— Це ж чому? — і здивувався, і розсердився Крішнопрошад.

— Діти й батьки наші ніколи не копали землі, вони не принижували себе таким. Ця чорна робота не для нас.

Чорна робота! Крішнопрошад розсміявся. Ти ба, не щодня їсти сідає, а корчить із себе хтозна-яке цабе. Таки справді — вуж вужем, а удає із себе кобру!

Крішнопрошад заговорив, і в голосі його бриніли біль та скорбота:

— І вам не соромно. Як можна бути такими нерозумними! Станете працювати, одержувати гроші — що в цьому ганебного? Через отаку вашу неповороткість і валяться на вас усі лиха! Згадайте, скільки перемерло людей за останнього голоду…

П’ять хвилин говорив Крішнопрошад, намагаючись розворушити й присоромити селян. Почав ледве чутно, а потім розпалився, голос задзвенів, а коли закінчив, у куточках його очей блищали сльози.

— Самі подумайте, — додав він, помовчавши, — ви зараз не можете навіть разу на день поїсти досхочу. А на зароблені гроші…

В очах присутніх спалахнув жадібний, голодний блиск. Мабуть, воно й справді так. Якщо можна орати землю плугом, то невже гріх копати її заступом?

— І все ж, пане… — вперто труснув головою Обгірам.

Крішнопрошад непогано розбирався в людях. Він бачив, що Обгірам ледве стримується, що в ньому все кипить. На жителів села чаклун має незаперечний вплив, і він не потерпить, що якийсь приблуда, хоч і вчений, зазіхає на його владу.

Губи Крішнопрошада глузливо скривилися. Крім Обгірама, всі тут злилйся для нього в одне обличчя, на якому вгадувалась болісна боротьба між страхом відступництва і бажанням досхочу наїстися. Людей долали сумніви, але не хотілося й упускати власну вигоду. На мить Крішнопрошад відчув, який небезпечний його суперник, як важко боротися з ним. Глузливий посміх змінився добродушною усмішкою, яка означала, що перемога все одно буде за ним!

Крішнопрошад дістав із кишені чекову книжку:

— То хто перший?

Селяни розгублено дивилися то на нього, то на Обгірама. Очі в чаклуна горіли, жовна на вилицях випнулись. Так і здається; він на шматки роздере того, хто хоч писне.

І все ж поразки зазнав він. Якусь хвилину стояла напружена тиша, а потім Хіралал кашлянув і хрипко проказав:

— Значить, так… записуйте…

Обгірам здригнувся, очі його метнули вогненні стріли. Він рвучко повернувся і пішов геть.

— Чого це він? — засміявся Крішнопрошад.

Ніхто йому не відповів: усі похмуро мовчали.

А дорога наче глузувала з чаклуна, вона щодень довшала й довшала. Тепер на її будівництві працювали і Хіралал, і Мотілал, і Джонок. За недовгий час життя їхнє нарешті покращало: вони почали досхочу їсти. Село полегшено зітхнуло: виходить, Крішнопрошад не піддурив їх, оті його слова про злигодні та благо вітчизни йшли тоді від серця, а сльози були щирими.

Раніше Джонок не міг купити навіть найдешевшої сигарети, завжди перебивався недопалками, які підбирав на вулиці. А тепер він зайшов до Обгірама аж з цілою пачкою сигарет.

— Бери, чаклуне, пригощайся! Сигарети добрячі, підрядчик дав.

— Не треба мені! — бридливо скривився Обгірам.

— Не треба? Це ж чому? Що тобі не до шмиги? Щиро скажу, брате, тут ти дав-таки маху. В наш час сама нечиста сила не прогодує. Йди до нас, помахаєш лопатою, гроші матимеш — дві рупії [5] на день. Під ногами вони не валяються.

— Ти краще побережи свою безклепку голову, поки я її тобі не розчерепив.

Джонок аж сахнувся від нього.

— Та ти що, ти що, — злякано забелькотів він. — Що я тобі поганого зробив? Якщо люди пристойно заробляють…

— «Пристойно заробляють»! — несамовитів чаклун. — Плювати я хотів на ваші заробітки, якщо через них забувають про честь. Затям, йолопе, що благодать ця скоро скінчиться. Чи ти забув, що матінка Шітала все бачить? Вона не потерпить гріха в селі, де їй споконвіку поклонялись!

У Джонока похололо в грудях: чи не надумав часом чаклун накликати біду на село? Адже він знає прокльони, йому кориться всіляка нечисть, тож неважко накликати біду на кого завгодно. Може, він просто страхає, а може, й справді затіває лихе проти села? Але ж за віщо? За який гріх? Адже народ дійшов краю: хоч бери та помирай— і ніхто не підійде до твого порога, ніхто тобі й води не подасть. Що ж поганого в тому, коли люди потроху оклигують! Чому ж тоді чаклун опирається, чому так лютує? Джонок нічого не міг второпати.

Довкола Обгірама утворилася пустка, але він наче й не помічав цього.

Якось увечері до нього підійшла дружина, Подда.

— Я хотіла б із тобою побалакати, — мовила вона.

Обгірам саме плів коша, поруч чадів гасовий каганець.

— Про що?

— Всі наші жінки працюють. І заробляють непогано…

— Що-о? — відставив коша Обгірам, уп’явшись у дружину поглядом. — Що ти надумала? Кажи! — гримнув він.

— Важкі часи настали. Коші продавати та злих духів виганяти — на це тепер не проживеш. А якби й я працювала, чи ж то зайва на день якась рупія…