Доні й раніше було сумно, але не так, як у цьому місті, де безперестанку падав дощ. Дівчинка прокидалася від холоду й хотіла плакати, бо воліла спати в теплому ліжечку, щоб тато з мамою були поруч. Дощ їх затримував, бо хіба далеко залетиш, коли кругом вода і холодно… Під плюскіт дощу Доня витягала фотокартку й дивилася на ту дівчинку, Ізабеллу. Волосся в неї ще не дуже підросло. Доня чула, що волосся краще ростиме, коли його мити дощовою водою, але Каспар заборонив це робити. Дощова вода нині отруєна.

— Їй-богу, повернусь у той час, коли не було ні радіації, ні хімії, ні смітників. Блукатиму між зелених полів і дихатиму чистим повітрям…

— Вертайся! — розсердилась Доня, — Покинь мене таку нещасну!

— Доню, — взяв Каспар її за руку, — я зовсім не збираюся тебе покидати. Але й узяти тебе з собою у той чудовий світі не можу.

— Чому?

— Для цього треба народитися вдруге! Звичайна людина не може подорожувати в часі. Поки що. Кожен ітиме власним шляхом. А що ти робитимеш потім?

— Піду до школи.

— Якби я ходив свого часу до школи, ми не сиділи б отут з тобою.

— Як це?

— Мене ніхто до цього не змушував, а в тебе є обов’язки, і з кожним, роком їх ставатиме все більше, особливо, коли в тебе з’являться діти. Бути такою вільною, як я, ти ніколи не зможеш. Але щасливішою обов’язково.

— Боже, як тут темно… — зітхнула Доня.

— Ми можемо трохи прогулятися. Я знаю одне місце, де є кава з молоком і булочки.

Вони спустилися ліфтом на вулицю. Дощ трохи стих, але було дуже мокро. їх наздогнав хлопчик у синій курточці.

— Чекайте! — гукнув він.

Хлопчик той, певно, ще не ходив до школи.

— Чекайте!

— Ми чекаємо, — відказав Каспар.

— Мами й тата нема вдома, а мені страшно. Ходіть до мене!

— А чого тобі страшно?

— Каспаре, — докірливо глянула на нього Доня, — він же сказав, що мами й тата немає вдома. Треба піти й прогнати страх.

— Я знаю, де він сховався! У ванній! Я й світло позасвічував, і телевізор увімкнув… Нічого не допомагає!

Якщо просять — треба йти. Правда, Доня подумала, що прийдуть хлопчикові батьки і виженуть їх разом зі страхом. Дорослі не люблять чужих дітей у себе в квартирі.

Вони сіли в ліфт, знову піднялись угору і зайшли до хлопчикової квартири. Доня про всяк випадок роззулася, щоб не лишати слідів.

— Ось тут у нас кухня.

Кухня була біла як сніг, а на холодильнику горлало радіо.

— Вимкни радіо, бо поглухнемо, — наказала Доня, а тоді спитала: —Тобі страшно на кухні?

— Мені всюди страшно.

— А балкон у вас є?

Вони утрьох стали на балконі й подивились униз.

— Тобі не страшно жити так високо? — спитав Каспар.

— Та ні.

— Може, коли повернуться твої батьки, страх зникне?

— Ні, не зникне.

— То ляжеш коло мами, — порадила Доня. — Я завжди так роблю, коли мені звечора страшно.

— Мама не любить, щоб я їй заважав.

— Погана в тебе мама!

— А в тебе краща? — розсердився малий.

— Краща! Ти хоч знаєш, як виглядає твій страх?

— Угу. В нього страшні очі.

— Он воно що. А руки-ноги в нього є?

— Нема.

— А волосся чи роги?

— Нема.

— А він великий?

— Ні.

— Слухай, — засміялася Доня, — може, він нічого, крім очей, не має? А що він їсть?

— Він не їсть, а п’є воду. Пив…

— Господи! — вигукнув Каспар. — Це ти про рибу?

— Ні, про страх. Риба у ванній, а страх — усюди.

— Звідки в тебе риба? — здивувалася Доня.

— Мама купила. Я одну випросив, щоб у нас жила.

— Ану, покажи!

Риба лежала у каламутній воді догори животом.

— Вона спить, а ти боїшся, — збрехала Доня. — Я теж хочу спати, але Каспар обіцяв пригостити мене кавою з булочками. Доки риба у воді, вона живе.

— Так, — сказав Каспар, — риба не може без води. Але тут їй зле. Щоб вона не заснула назовсім, треба випустити її в річку. Вода понесе рибу аж до Моря. Але вже пізно, то ми випустимо її самі.

Хлопчик скривився:

— Я теж хочу!

— Ти ще малий, — погладила його по голові Доня. — Прийдеш завтра на річку. А наступного разу, як мама принесе живу рибу, хапай її — й неси до річки, добре?

— Ага.

— Дай нам велику банку, — сказав Каспар.

Хлопчик кинувся на кухню.