Кінець сьомого концерту

Батуринський палац, наче зібгана коробка «Прими» в пияцькій кишені; наче палац, у якому впродовж століть ніхто не живе, у якому живе тільки горлиця-та-сова та кілька затюканих привидів (уночі клубочиться музика, а на терасі кришталь передзвонює срібло); такий батуринський палац приходить до Сейму, де я ловлю рибу, сідає поруч, порохнявий, уже й не скупий, бо старість майнула, як один зимовий день, а безсмертя — це, Костику, так, ніби старість, котра не минає за один день, неминуща старість, а ще оці привиди, птахи, які гидять щодня на плечі та сходи, і оце ще ріка та ти, та… з чого я, власне, почав, не пригадуєш?

Пахне світлом і мохом. Кажани випірнають із ран. От аби, Костику, палаци були як ті змії і щовесни змінювали шкіру, ні? А то ця музика, Рінальді не дописав її, поїхав, Березовського забрав, а вона вже геть продралася, повія, а не музика, де ти ще таку бачив? Просить заплатити, а чим тепер платять, я он пива не можу купити собі; приходять, лазять, зазирають у очі, а насправді ти їм зовсім не потрібна, Філемон, Бавкіда, клює, чи ти заснув, чортибатькамать!

Молоденька щучка зривається вниз і показавши нам язика, тікає назад у теплу рожеву воду. Старий підскакує, спересердя тупає ногою і плює; не сказавши більше ні слова, дибає до пішоходки. Латані торби бовтаються на плечі, кажани в'ються довкола колон, скрипить самотня скрипка, а замість струн у неї — чотири волосини, висмикнуті з конячих хвостів: гніда, сива, чала, ворона; залишаючи на піску дві нерівні борозенки, волочаться вистріпані крила. Сліди від його босих ніг умить заповнюються водою.

Палаце мій, старенький мій, недужий палаце, нарікаючи, відходиш туди, де безсмертя — не винагорода, а прокляття.

Не озивається.

Дикі гуси повертаються, а тут, між калюж, грязі, машин зустрічає їх моя мама з клуночком у руці. Налякана земля, від якої несе бензином. Невеселі райдужні розводи сплітаються у воді, як гаддя. Білі пластівці стронцію сиплються з неба, пронизуючи благально простягнені дари диким гусам, що повертаються.

Моя мама винесла їм хліба, а моя мама винесла їм хліба і пролісків, а моя мама винесла їм джерельної води.

Релігія: це повертаються дикі гуси; молитвоспіви: це крик, що тягнеться з півдня на північ; незламні догми: пахощі золотого ладану-та-бузку, сяйво на верховинах, звідки скочуються до нас громи та ластівки, безталанні і святі ластівки сліз; гуси нічиї — а повертаються, сльози ж — нік'oли.

Гуси летять, сльози летять, цілий краєвид заснований ними і на них; запах черемхи підіймається над страшними будівлями, батуринський палац приходить до Сейму, Костику, так, як старість — а вона не повертається ніколи, бо вона завше чиясь.

…Кожна мати буде мати сина, кожен тато буде мати доню, кожна сестра буде мати брата, кожен брат — дружину буде мати.

А житимуть вони в білій хаті, городи оратимуть, житом засіватимуть, дощу раннього та пізнесенького у Бога прохатимуть.

А приїдуть турки, татари та ляхи, хотітимуть забирати — до полону.

Голови потяти чи в рабство продати.

То візьмемо шаблю, а візьмемо другу, кониченька засідлаєм, не стерпим наругу.

Та візьмемо чари, чари не простії, чари золотії, іще й глибокії. Будем вино пити опосеред ст'eпу, а в степу немає й одного вертепу, а в степу немає й одної могили, а тільки літають орли сизокрилі.

— Чогось воно, брате, наша скатертина та й зачервонилася.

— Вино молодеє, братіку мій вірний, перелилося.

Орли високо літають, а ворони крячуть, несуть мого сина, сам отаман плаче.

— Чого плачеш, отамане, сльози не втираєш? Ачей, шабля твоя щерба чи злота не маєш?

— Не того я, небого, сльози не втираю, — шабля гостра, злота доста, Бог нам помагає.

Повертаються над палацом з білосніжними колонами, у вікнах світло грає золоте, музика грає, на терасі сміються панни юні пустотливо, а перебори кришталю, а вогники свічок межи серцями, а усміх, рівновага, сходи — і на півнеба пахощі бузку, а на півнеба пахощі черемхи, умиті свіжою водою сеймовою вологі пасма, що слухняно прилягають на чисті чола, де ні шрамів ще нема, ні борозен, засіяних даремно; летять собі, кричать собі, вертають, — іще одне століття — тануть, як іскри та вінки, як риба, що зірвалася з гачка, як постать із торбами біля мосту.

У повітрі тільки дим-та-піна столітнього бузку, що котить свої хвилі сині понад палацом, за ріку.

Такої ночі кожен сам собі пророк; такої ночі кожен сам собі вітчизна; і сам собі Петро, Іуда, тризна, і поцілунок та плювок, шолом спасіння, меч духовний.

Кінець восьмого концерту

Ластівки світяться; білосніжні дерева сяють золотою галузкою; ріка палахкотить передвечірня, і риба в ній вибухає гострим променем; від жінок з немовлятами на руках — світло; і перекинуті догори лемешами плуги горять по-нетутешньому сумирним полум'ям, а на обличчя потомлених мужів теж вкладається відсвіт.

Зорі лапаті невдовзі стануть над дужою і тьмяною землею, луки та вулиці якої заповсюджують буйно-зелені хвилі сеймової повені; зорі надають змісту словам.

Усе вродило.

Востаннє озираюся на круту батуринську гору, на рясний ключ журавлів, які випливають з-за палацу Розумовського; а перевізник уже стоїть поруч, скручує цигарку і більше ніхто не надходить, і я один сідаю у довгий дерев'яний човен. Хлюпаючи, ширшає смужка між нами і все дальшим берегом; журавлі летять мовчки, як намальовані, свіжо пахне вода.