Шрифт:
Учора знайшов три ящірки. Посадив їх до сірникової коробки, поносив у кишені з годину — і випустив на волю. Задля чого все те було — не знаю. Або сьогодні — жартома пофарбував двох павучків у зелене, а вони того й не помітили, висіли на своїх довжелезних нитках, погойдувалися на останньому осінньому вітрі. Певен, що тієї хвилі не було на земній кулі нікого, щасливішого за нас трьох.
Ішов на роботу, дивлячись у тривожне жовтневе сонце, повз яке віялися хмари — такі прозорі, що видавалися вуаллю, яку хтось, заради невідомої втіхи, тягнув на схід. Навсібіч від сонця розліталися ворони; мало щось трапитися або ж уже трапилось, і ти з нетерпінням чекав звістки. Чекав її і тоді, коли за вікном почав шурхотіти дощ — на його тлі виразнішали постаті людей — жовтневі, густі. А ще машини йшли з увімкнутими фарами, це так урочисто, ну звичайно ж, звичайно ж, щось трапилося.
На підлозі в кутку безладно лежать яблука, прикриті папером. Дивно, але ти чомусь перестав сприймати їхній запах, навіть заходячи знадвору; пригощаєш яблуками своїх нечастих гостей або ж, випадково прокинувшись уночі, тягнешся, аби взяти собі. У морі перестаєш відчуватися єдиною рікою, здобуваючи натомість відчуття того, що ти — море.
І навіть сонце видається монетою, затертою до безглуздя — вже й написів не видно. Довжелезні тіні падають від моїх пальців, і єдине, чого хочу зараз — щоб пальці насправді стали такими тонкими та довгими. Нічого, нічогісінько ти не побачиш у калейдоскопі, зазираючи до нього вночі; а проте хіба це заперечує необхідність отих чарівних візерунків, про існування яких серед темряви свідчить шерхіт скелець, порипування дзеркал?
Пригадуєш, колись у дитинстві ми запускали паперових зміїв, попередньо підпаливши їх? Змії залітали на чужі балкони, виходили стривожені господарі та їхні сусіди, господарі скидали ваші забавки додолу, а потім довго ще стояли, стиха перемовляючись. Невже вас не сварили? Втомлено відкидаєшся на спинку стільця, заплющивши очі, повні сьогоднішніх квітів та вчинків.
Маски та речі для щоденного вжитку мусять бути виконані бездоганно або ж їх взагалі не повинно бути. Серед срібного дня, серед простору, заповсюдженого снігами та змерзлими птахами, сиджу біля свого вікна, обхопивши руками голову. «Ранні, але доречні сніги», — проказуєш нарешті; проказуєш тихо, одначе всі чомусь із тобою погоджуються.
Падав білий сніг із синього неба; темніло, і люди поспішали зникнути з холодних блискучих вулиць, і вперше разом з ними поспішав і ти, не прагнучи вже стояти самотньо і просто під небом — не прагнув бути самотнім. А посеред серця, засипаного снігами та листами, борсалася, провалювалася, знову підводилась музика, яку ти назвав так: «Останній мій вечір, коли я сам».
А сьогодні сталося зі мною велике диво: як повертався з роботи, то зупинила мене бабуся, що стояла у хвірточці, і попрохала, аби втягнув їй нитку до трьох голок; люди йшли, кожен вважаючи за свій прямий обов'язок пожартувати над нами, а ти мовчки нанизував голки, крадькома позираючи то на бабусине обличчя, бо дуже хотів його запам'ятати, то на сонце, що заніміло між кам'яних хмар. Нитки вдалося просунути зразу, і ти був радий з цього, і радий, що все місто дивиться на вас з бабусею, і радий, що сонце, і просто-таки щасливий, що хмари.
Не доторкнувся до жодної з книг; навіть не глянув. Одягнувся, і пішов містечком — під густі грудневі сніги — так, мовби мав попереду яку важливу зустріч. У садах — наче травень, і хай ця коротка ілюзія втішить мене та вас — усіх, хто перестав мені писати; може, то зовсім не ваша вина, може, ви, не зважаючи на сніги та холод, пишете, пишете, пишете негнучкими пальцями багато-багато листів про все на світі.
Чекаю, що ось-ось припливе під мої вікна великий вітрильник. Навмисне відхилив портьєру, аби мене стало видно аж туди, звідки він має прибути. Знаю, що зійдуть з нього сиві, відчинять моє вікно і запросять на свій корабель. Люди запалюють ліхтарі, щоб нас усіх стало видно. Мусиш гідно зустріти вітрильник — і ти починаєш прибирати в кімнаті, відносиш до ремонту взуття, навіть поливаєш квіти у вазонах… Така довга зима.
Кожен з нас носить у собі малесенький будиночок, з трояндами і пилюкою, яку все ніколи витерти. На перехрестях стоїть по маленькому скрипалю. Всі вони грають вальси. Світить сонце, і немає птахів. Скрізь порожньо, наче решта громадян до одного застудилися і їх не випускають надвір. І стрункий потік речей довкола, він світиться, він пролітає бозна-куди. Проходиш повз будинки, повз відсутніх людей, приязно всміхаючись маленьким скрипалям.
А скарбів усе більшає. В кишені лежать: шмат штукатурки з палацу Розумовського, тверде, мов камінь з іншої планети, яблуко — воно перезимувало цю зиму в садку; якийсь гриб, що ріс на березі — відламав і його, пір'їна сойки… «Навіщо вони тобі?» — неодмінно спитає хтось. Вони непотрібні нікому. І мені непотрібні. Це з дерев роблять кораблі та скрипки; а що можна зробити з оцього? Хіба забрати з собою.
Можна навіть запалити свічки. З кожним днем вони все меншають. Кожного дня грієш руки над їхнім полум'ям. Коли буду великим, матиму багато свічок і парасолю. Тиша. За вікном так розмито й нетривко, але вперше за багато останніх днів цілісно. Гасиш свічки. Мусиш берегти. І дощ, дощ, дивовижний, холодний, рідний. Може, тому, що це було справжнім — гарячий вітер, лапате листя на каштанах, сонце, сонце повсюди, у кожній клітинці мозку; ти так боявся, аби воно не вихлюпнулося через край, — палали свічки.
Тобі полюбився порожній стадіон, де саморобна трибуна, де доріжки для бігу, а ще велетенське небо із сонцем посередині. Тільки тут читаєш тепер листи. Коли озираєшся — бачиш озеро. Ти з самого початку був переконаний — воно щось означає. Мовби риба на березі — це каміння: спрагло дивиться в очі хвилі, яка біжить назустріч, вітається ще здаля — і несподівано відкочується назад.
Темна ніч з ясними зорями. Це вкотре вже лежу під ними, не зводячи погляду, як не зводять його з рани, що болить — денно і нощно. Горить рана, гойдається над містечком з іграшковими вуличками та мною. Тіні водять танок довкола темряви, хвилі котяться на берег, розбиваються на тисячі скалок — і ти знову згадуєш про калейдоскоп. Купатися вже холодно. Ніби дивишся стару кінострічку — з напівстертими від часу голосами, з дивними звичаями, забутими подіями.