Сигарета і ти — зовсім одні у порожній альтанці над озером. Усе рідше приходять листи до зимового міста, до засніжених алей, до останніх тролейбусів увечері — до всього, що лишилося скляним і чистим, як вранішнє сонце. Тепер жести навіть ницих людей видаються граційними, а їхні слова набувають вагомого, часом несподіваного змісту.

Стигне чай біля відчиненого вікна, тане цукор у склянці. Прозорі думки, і тіні, наче струни, і музика — як тіні. Ти бачив мертвих птахів котроїсь зими у дитинстві. Сиділи вони на соснах, міцно вхопившись за гілки, широко розплющивши очі. Ти сильний і так — з кількома жовтими листками в руці.

Червоні птахи кружляють над головою; їхні сльози — дощ, їхній подих — вітер. Стоїш один посеред озера, хвилі сягають пліч — але живий; але стою; і так довічно.

Ладнайте вози в далеку дорогу, не забудьте пісню і сіль. Синіми очима дивиться на вас земля з в і д т и завжди. Не зустрічає. Лиш проводжає.

В'ється намальований дим з намальованого комина. Лежать квіти на порозі. Нема людей. А коли є, то живуть вони на твоїх малюнках не звичним людським життям, а життям фарб та ліній; одначе хто скаже, що так гірше?

Легкий, наче хмарка, день. Ідеш назустріч сонцю з широко розкритими обіймами — і в цю мить хтось стріляє. Довга автоматна черга, луна по сопках, сонце кудись провалюється, — ти залишаєшся з о в с і м сам — з розкинутими порожніми руками і ще не засохлою посмішкою. Замість снігу на новорічній ялинці безліч вати. Музика, сміх. Ще одна автоматна черга.

Уранці, коли вкладуся спати, на вулиці вже буде осінь. Офіційна — і просто справжня. Так багато випало листя — а ти не підняв іще жодного листочка; винен, осене, винен, весно. І руки зігрілися, і лиш тепер помітив, як легко та світло пахнуть вони гілочкою зламаною, яку несла Мальвіна. Хто написав «Дівчину з волоссям кольору криги»?

Світло-чорне місто, мов подарунок блазня — незручно тримати і викинути незручно. А люди йдуть — учителі та учні, і ти прокидаєшся, навпомацки знаходиш собі яблуко, а потім сигарету і сірники, і вже аж потім — першу думку — ще зі сну, чи звідси вже: вище свічку, нема й не буде тобі прощення, того, яке, звичайно ж, заслужив; вище, вище свічку.

Люди завмерли поруч, побожно стежачи за твоїми рухами — а ти, не замислюючись, висипаєш з кишень останні копійки; котяться вони вулицями, і де ті заручники незникаючі, коли злітають невиправдано високо голуби, коли, наче шум забутого вже озера, накочується шепіт: «Хто він такий, зрештою?»

Ніби останні — дні, відведені тобі для прожиття — ясного і трохи сумного. Зустрічаєшся з колишніми, привітно усміхаєшся, більше не питаючи про свою достеменність. Так буває взимку, коли холодно вашим зустрічам, і музиці холодно — давно чутій, давно знаній, а все ж невідомій, перпендикулярній до того, що отримало від нас земні імена. Готуєш чай; що ж, багато кому з присутніх дозволено перейти Межу, перо взяти до рук дозволено.

Високо над колегіумом стояв повний місяць, а на землі, здійнявши голови і руки, цвіли, цвіли дерева, і були то вже не каштани та акації, а були д е р е в 'a, ті, якими вони є насправді, але якими ніколи їх не бачимо. Вздовж порожньої алеї жевріли ліхтарі, червоні й блакитні, а далі — гармати; поціляли кожна в своє.

Ніколи не буде самотньою людина, чий дух перебуває у злагоді з оточуючими книгами, яблуками, зорями і міріадами інших понять, які, врешті, зводяться до одного; щоденно на те одне увагу звертаючи, на любов свою, досягнемо спокою. Шкварчить люлька. Гавкає за вікном собака. Люльку годиться прочистити, а собаці дати хліба.

Вітер гойдає портьєру. Вона — найцінніше в нас, тому мама повісила її в моїй кімнаті. Сказала, що портьєра дуже пасує до стін. Ніби я сам не бачу, що це не зовсім так. Але мама хоче, аби в мене все було добре.

День цей світлий. І зроблений майстерно. У світлому небі — білі хмари. Чорні, зелені ще, жовті дерева. В такі дні хтось оточує довколишні речі легким серпанком; і навіть дим із люльки пливе повільніше й значиміше. В такий день привертають увагу поштові скриньки — блакитні, з білими літерами. Кольору надії з молоком… Передзвін на високій-високій вежі.

Манускрипт оцей я знайшов сьогодні на своєму столі, з краю в край захаращеному книгами, нотами та ескізами; незважаючи на той переполох, на столі знайшлося місце для невеличкого букета чорнобривців, і для ґумового песика Цезаря, для попільнички, коробки цигарок, настільної лампи з білим абажуром… багато, багато речей знайшло собі тут притулок, а вкупі з ними — і я. Манускрипт оцей був уже написаний колись. Але я не поспішаю перегортати сторінки, щоб довідатися про події, які стануться. Ще маю час.