жагабайлинського роду були раді щастю прекрасної юної пари.

Айдар з дитинства чув час від часу цю легенду, та й багато інших

подібних, від мандрівних жірау-акинів й мріяв уславити свій рід подвигами і

зустріти таку ж красуню, якою була Киз-Жібек. Може, й про його подвиги

колись заспіває мандрівний жірау, граючи на дзвінкій домбрі, і серце якого-

небудь юного воїна здригнеться, і він захоче стати таким, як Айдар...

Найпершим був він із самого дитинства серед своїх ровесників, ледве

десять літ йому минуло, — і в перегонах на молоденьких скакунах, й у

вмінні володіти арканом, накинути його на повному скаку на непокірного

жеребця, але найбільше виділявся серед усіх прудкий і спритний Айдар, стріляючи з лука.

Віддавна кипчацькі підлітки мали за звичай змагатися у стрільбі з лука

на коні, на повному скаку поціляючи у степового ховраха-тушкана, що

вибігав із своєї нірки.

Треба мати соколине око, аби розгледіти ховраха серед степової ковили і

кольорових колючок. Десь ледь сколихне спокій степового моря гостренька

голівка ховраха, і вже мчить скакун, а за ним й інші — хто перший, хто

вцілить, хто спроможеться...

Не було іншого підлітка, хто би так здалеку і так влучно, метрів за сто, трафляв стрілою з лука в ховраха, і колись батько, що наїжджав час від часу

в перервах між воєнними походами в аул, захопився ним, своїм сином, і

сказав Айдаровій матері:

— Гарного воїна ти подарувала мені, Куралай, гарного! Це таки мій син!

Щасливий був того дня Айдар як ніколи, бо таке визнання з уст

уславленого батька означало для нього найвище, про що він міг мріяти, —

майбутнє воїна. Батько напевне колись візьме його з собою, напевне.

Гнучкий і спритний Айдар згодом навіть дістав прізвисько «Стріла». Але ще

один хист виявився у ньому — сприт до метання ножів.

Віддавна жив при роді кипчаків старий Кудабай. Походження він був

джунгарського, довгий час перебував у рабстві десь у Центральному Китаї, кілька разів невдало втікав, але врешті випадком доля завела його у

кипчацький стан. Відбили його як раба у бою з ойротами. Однак вік його

вже минув. Кудабай не став шукати вже джунгареьких своїх родичів. У

бою кипчаків з ойротами він врятував життя батиру Багенбаю, в якого

цілився з лука поранений джун-гарський воїн. Кудабай, помітивши рух

ойрота, що вирішив перед смертю забити одного з кипчацьких батирів, який нині очолював воєнний похід, метнув ножа, який вцілив ойротові

просто в горло.

Багенбай озирнувся і лише тоді помітив усе. Він звелів привести того, хто метнув ножа:

— Навіщо ти врятував мені життя, джунгаре? Ойроти — наші вороги, але

ж і джунтари теж! Що тебе змусило зробити цей рух?

— Я вже старий, але вірю в те, що є люди, які повинні жити, щоб допомагати жити іншим. А є такі, яким краще вмерти, бо ме

тою їхнього життя є тільки вони самі. Ці люди живуть для себе за

рахунок інших, ніколи не озираючись. Мені здалося, що у тебе, батир, обличчя того, хто живе не лише для себе. Ось і все.

Багенбай-батир був відомий в степу своєю справедливістю і ве-

ликодушністю, але старий не міг знати цього.

Цей жест з боку раба розтопив і так великодушне серце батира.

— Будеш вільним, старий, живи, де хочеш. Хочеш — йди додо- '

му, шукай своїх доріг, а хочеш — живи у мене в аулі. Відкриваю

тобі свій дім. Вірю тобі.

Кудабай лишився у кипчаків.

Він, власне, і виховував Айдара, і батько його, суворий і стриманий

батир, повірив рабові.

Ось від Кудабая й перейняв Айдар уміння володіти ножем та іншими

метальними знаряддями. Власне, це було те саме, що політ стріли, тільки

пущене рукою.

Кудабай засвоїв цю науку в Китаї. Він показував хлопчакові справжні дива, і

той переймав їх так швидко, що старий німів від подиву.

— Ти природжений металець, це твоє мистецтво, Айдаре. Ди-

вись-но ще!..

Виявлялось, усе, що трапляє людині в руки, може стати зброєю, якщо

цим предметом вміти володіти.

Кудабай показував йому, як срібна тарілка може знести голову