ховрахові. А отже, не лише ховрахові, а й людині, будь-кому. Лише точно

запусти її. Треба почувати повітря, відстань і лет. Простір між тобою і тим, у що ти метаєш своє знаряддя, не має бути порожнім. Почуваючи його, ти

безпомилково трафиш у ціль.

Айдар вірив, що доля зробить із нього славною воїна.

Коли вірити переказам, дух предка відтворюється знову через сім

поколінь, і саме в ньому якраз і відтворився дух когось із славних предків

їхніх, із кипчацьких батирів.

Він зиркнув на оросута і зітхнув, так-так, Бог послав йому в товариші

цього нездалого чоловіка, світлоокого, русявоволосого, зливними

кудлатими кучерями і кучерявою борідкою. Міцний, видно, та й з утечі

помітно було, що не найгірший з можливих, і все ж... Щось дратувало в

ньому Айдара: чи те, що був він аж ген з якихось незнаних йому країв, чи

те, що так прагнув врятувати його отой хирлявий Хамід; що і йому, Айдарові, пощастило, і не власній відвазі й силі завдячує він цією утечею, а

саме цьому чоловікові, його долі, його щастю...

Оросут, здавалося, спав, і Айдар, зіпнувшись на руки, виповз з-під

наметика.

— Ти куди? — Оросут, виявляється, теж не спав чи спав так чутливо, що

одразу ж прокинувся.

— Я зараз, — кинув Айдар. — Спи, я зараз...

Він відійшов трохи від намету і окинув оком навколишній степ. Тихо, сонячно. Спека. Відійшов ще далі, звільнився від зайвого, що заважало йому, але, попри спеку, чомусь не вабило його негайно назад, під захист від сонця, і

він ще стояв отак певен час, відвернувшись від того місця, де під наметом

лежав оросут, міряючи оком далину, ні про що не мислячи, тільки втома і

щем лежали в нього на серці.

Потім повернувся і пішов до оросута. Все ж під сонцем так знічев'я не

варто стояти. Хто зна, що буде далі.

Наблизився до намету і раптом завмер, вчуваючи звичним слухом

знайомий тривожний шелест і шипіння. Кинув оком до наметика і завмер, отетерівши. Зовсім близько від того місця, де спав оросут, майже просто над

ним звела голову степова гадюка гюрза і шипіла, викликаючи непорушне

тіло на рух. Змія не кусає, доки жертва її не рухається, вона реагує тільки на

рух. Ще мить, оросут повернеться, і все — йому кінець. Укус гюрзи —

смертельний, зараз вони ніякої протидії не знайдуть.

Айдар відчув, як у нього похололо всередині, і рука сама собою

схопилась за коротенький кинджал, що лишився у нього за поясом, бо був

закороткий, щоб прислужитися для намету. Рішення визріло в долі секунди.

— Не рухайся! — гукнув він оросутові з усіх сил. — Замри на

місці, не ворушись!

Від оросута не долітало жодного звука, він не рухався. Гюрза зреагувала

на звук і трохи відвернула голову, але Айдар був від неї на віддалі метрів

п'яти і нападати на нього їй було задалеко.

Він вихопив киджал і, зігнувшись, мов дикий комишевий кіт, прицілився.

Ще мить — і повітря перерізав свист кинджала, якого метнув Айдар. І

вже обезголовлене тіло зміюки корчилося поряд з наметом, а голова її разом

із кинджалом відлетіла геть.

Скільки разів за своє життя вже довелося Айдарові і ще не раз

доведеться згадувати добрим словом старого Кудабая. Ось і зараз. Він би

лишився сам, оросут помер би від укусу гюрзи, а в степу один — не воїн, аж

ніяк, а ще без коня і без лука із стрілами.

— Вставай, оросуте! Вже минуло! — Айдар вимовив ніби між

іншим, дуже стримано, але водночас із легким тріумфом. Те, що

він вчинив, доводило його самостійність, його власну, непересічну

силу, його життєспроможність.

Оросут підвівся, сів і тоді лише побачив тіло гадюки, що все ще

корчилося неподалік, безголове, але й зараз відворотне у своїй минулій

небезпечності.

— Ти врятував мені життя, хлопче! Спасибі!

Айдар знизав плечима і відвернувся. Нащо йому була вдячність цього

чоловіка?

— Ти допоміг мені втекти з в'язниці. Я ж тобі не дякував. Так має бути, якщо ти воїн. І чоловік.

— Авжеж! — погодився оросут. — Але... Ну, гаразд, молодий ти ще, тому так говориш. Та молодість проходить, і це мине. Це перехідне. А