життям я тобі завдячую, як собі хочеш.

Багато говорить, думав Айдар, як жінка, а все ж на мій окрик зреагував

як слід. Може, він і нічого, цей кяфир.

Западав вечір, треба було подумати про їжу, Айдар мовчки пішов степом, намагаючись ступати нечутно і вдивляючись в землю.

Нарешті угледів нірку ховраха-тушкана, згодом ще одну. Тоді заліг на

однаковій відстані поміж ними і став чекати. Доволі часу минуло, аж ось з

нірки висунулась голова степового гризуна. Чорненька, ага, це чорний

ховрах, кара-тушкан. Зараз, хай-но вилізе зовсім. Звірятко вибралося

назовні, повертіло головою в різні боки і тільки зібралося шмигнути степом

у пошуках їжі, як посвист Ай-дарового кинджала позначив йому кінець

життя.

За дві години Айдар уполював трьох таких звірят. Оросут на той час

викресав вогонь з кресала й запалив багаття, назбиравши міцніших колючок

і сухої ковили.

У них ще був сир і коржі, що їм дав Хамід.

— Того не рушимо,.— сказав Айдар. — Що буде далі — невідомо.

— Слухай, ти чого командуєш? — раптом визвірився на нього оросут. —

Кажи спокійно, а не так, як ваші хани... Ти що, ханський син?

— Ні, я не ханський син, — відповів Айдар, і кров ударила йому в

скроні, я син славного батира і воїна Багенбая із роду жага-байли з племені

кипчаків. І цей степ навколо, що називають Дешт-і-Кипчак, — це моя

батьківщина, кипчацька країна, і я тут знаю все добре, а ти — чужий

чоловік, от я і кажу, що знаю, напевне, краще за тебе. Все.

— Батир ти чи ні, а зараз ми в степу удвох, і треба миритись, а я все ж

доволі старший за тебе і щось можу знати напевно, чого тине знаєш.

— Щось можеш знати, але не в степу.

— Чортеня, та й годі, уперте, як сто чортів разом!

— А ти просто кяфир, гяур! Що ти можеш тут зрозуміти? Ти без мене

скоріше загинеш, ніж я без тебе!

— Я втік би і без тебе, ти, чортеня! А оскільки ти впав мені на голову, то

що було робити?! Ет! — Данило сплюнув і зітхнув. — Ну що сперечатися, хлопче, коли і так зрозуміло, що треба поки що бути разом!

— Не я починав цю бабську розмову, а ти! От і помовч!

«Ну й вдача у цього чортеняти, я таки з ним наковтаюсь лиха, — думав

Данило. — Дня не минуло ще, а вже сваримося. Хоч він мене врятував від

цієї гюрзи, ніде правди діти. Але ж хляве воно таке й худе! Що з нього за

допомога в серйозному бою! Однак сваритися не варт, хай собі меле, що

хоче! Ну, нехай командує, хай дитина пограється, трясця його мамі!»

— Треба воду шукати, — сказав Айдар. — Ти мовчиш, бо не

знаєш, що казати, а вже що робити — тим більше, а пити ж, мабуть, хочеш. Візьми оту свою шаблю, та ходімо за мною.

Вони пішли у видолинок під горбом, скрізь було сухо, і Данило мовчки

крокував за кипчаком, в душі переконаний, що то все порожні балачки, яка

може бути тут вода, в такій спеці й засусі.

Айдар нахилявся, мацаючи землю, вдивлявся у рослини, врешті щось

помітив.

— Ось тут. Будемо копати тут.

Вони копали довго, аж засутеніло, і Данило з полегкістю відчув

прохолодний вітерець: хоч сонце витомило їх і день був напружений, все ж

прохолода зараз додавала сил. Він мовчав, хотів, щоби юнак сам здався й

переконався, що то дурна робота — копати серед сухого степу колодязь у

пошуках води, і все ж уперто копав шаблею і руками, в той час як Айдар

допомагав йому широким перським ножем. Данило чекав, доки кипчак сам

не здасться, не визнає своєї помилки.

Та ось земля стала вогкою, і Данило, мокрий від поту, відчув, як і в

ньому зажевріла надія на воду, він почав копати ще упертіше, і здалося

йому, що мовчазний кипчак усміхається, хоч він і не бачив його обличчя.

Але вже робиш щось, то роби, так завжди думав Данило, так чинив, так жив.

Отак і копав зараз. Докопалися вони до мокрого, потім і до води, що

натікала поволі у той саморобний колодязь, коли він був завглибшки десь

більш метра.

Вода таки була. Знову кипчак був правий.

«А таки воно нічого, щось знає, щось уміє, з ним таки легше, що гріха