казав пан Семен. Данило не міг утяти, що криється за цими словами, тільки чув у

собі потребу щось таке робити, щось вивільняти з себе, немовби оживляючи собою

цілісну непроникливість дерева.

Він бачив, що таїться в шматкові доброї деревини, відчував дерево, іноді

здавалося йому, що там, по інший бік, у дерев'яному світі, по той бік життя, яке

ми бачимо, є інше, нам незнане, і його слід лиш відкрити, розщепити, як

деревину, й воно засвітиться людям, як квітка папороті...

Час минав, роки спливали один за одним. Жилося Данилові ніби й спокійно, але

іноді змагав його такий неспокій, що просто ночі, після усього, що могло здіятися

вдень чи увечері, коли він мав би вже давно спати, коли тіло просилося до

спочинку і настрої притуплялися, нападало на Данила безсоння і поймав

незрозумілий щем. Бо все було ніби й так і зовсім не так, як мало б бути. А ось як

мало бути інакше, він не знав, міг лише гадати. А незнання не дає ради, тільки

питання без відповіді, тільки неспокій незагайний.

Данило виходив уночі на ґанок і сідав там, вдивлявся в небо, в ніч довкола, щось ніби шукав у зірках, щось питав у них, чогось чекав від ночі.

Раз у раз думав і про покійного Свирида, отамана Сокиру, про його заповіт і

наказував собі, що як би не жив далі, ніколи не порушить слова, даного старому

перед смертю, ніколи.

Думав про пана Семена, про те, що єднало його з господарем, про те, що

ділило їх раз і назавжди, і тугував, що не народився

нарівні з паном, що не зміг вивчитися більше, не міг побачити більше

світу, звідати самому все, про що оповідав пан, що знав достоту, а Данило з

панської ласки лише з його вуст і рук. В його ставленні до пана все

суперечило одне одному, і мішались найрізноманітніші настрої, в яких

вирізнялося, попри всю вдячність до господаря маєтку, відчуття власної

неволі, свого наймитського походження, неналежності самому собі. Ніколи, ні в чому.

Щем поймав його, будив потребу нового життя, нового у собі і в усьому

навколо, потребу волі. Невиразна надія, невисловлена, несвідоме бажання

чогось іншого, що мало би вернути йому себе німого. Він жахався, на мить

припускаючи, що перестав шукати цвіт папороті, вогонь життя, що захлинув

його панський двір і при-язнь пана Семена відірвала назавжди від коріння

свого, назавжди.

Заплющував очі, і враз виринало довкола блакитне сяйво, яким

освітлювала життя квітка щастя, манливе тепло і світло ожилих сподівань, сповнених прагнень, спокою в собі і віри в навколишній світ, довіри і

любові навзаєм, тільки навзаєм...

Цього не мав Данило і в своїх двадцять три, не мав. Усе мав, тільки

цього не мав, не знав цього і марив цим відчуттям, незнаним, неосягнутим, але бажаним, десь відчуваючи, що із усіх різних добрих ставлень до нього, зі ставлень різних людей — від матері і старого Свирида до вдови Горпини з

вологими очима і пана Семени — мало б народитися щось одне, цільне й

неподільне почуття когось до когось, те, що вмістило б у собі весь загал

суперечливих почуттів і змішаних пристрастей, і наповнило б і його собою

самим, і відкрило б світ і життя перед ним уповні і його — життю і світові

— уповні.

Але розплющував очі, і довкола була темінь, лише зірки на небі і мітили

яскраво і виклично, і паморочилося в голові від того, що є і що було, що

могло б бути і чого чекає він, що буде завтра.

Данило розплющив очі, і довкола була темінь, лише зірки на небі світили

яскраво і виклично, і паморочилося в голові від ходи коня, що ступав

повільною ходою просто в ніч. А сам він був припнутий якимось мотуззям

до сідла і ременем до того, хто сидів ззаду нього на коні, тримаючи повіддя, тоді як Данилові руки несило звили додолу.

Він відчував тепло тіла, що захищало його ззаду від холоду ночі і

итримувало на коні, відчув дихання товариша у себе на шиї і в грудях

справа біль, тупий і ниючий, ще й посмикувало там у такт чвалові коня.

— Куди ми їдемо? — спитав він у Айдара, ледве ворушачи губами.