В першу мить вона не могла нічого зрозуміти, але не злякалась, а просто

здивувалась, а в наступну мить вже отямилась і нахмурила брови:

— Ти? Тут? Що таке? Ти чого тут?

Отоді Данило зрозумів, що не піде звідси.

Він наблизився до ліжка, не одриваючи від неї погляду, не відводячи

своїх очей від її, і простягнув до неї руки, які вона відштовхнула, захищаючись.

— Ти що? Як ти смієш? Ти що собі замислив?

Але вона говорила пошепки, вона не кричала, не гукала на поміч, боячись

розбудити покоївку, що спала неподалік в іншій кімнаті, боячись зчинити

шум, що означало б для Данила кінець.

І він раптом різко, не вагаючись, відвів її руки в боки і силоміць уклав їх

на ліжко впродовж Ганиного тіла і ліг поруч неї сам, чуючи її опір, що вже

набував дедалі іншого змісту, чуючи її слова, що мали б бути образливими

за всякої іншої хвилини, а зараз, сказані пошепки, та ще отаким тоном, набували іншого значення, і він торкнувся своїми вустами її, і слова

панночки завмерли, розчинились в повітрі, і хоч пручалась вона ще і ще, але

чимраз слабіше, і в якусь мить руки її обхопили його, вже не відштовхуючи, а притягаючи до себе, вуста розкрились, щоб відчути вповні його вуста, і

тіло її радісно розкрилося, щоби прийняти його.

І навіть різкий біль вже не сполошив дівчини, біль, що пронизав на мить

усе її тіло, але в наступну мить приніс незнане й несподіване — розкіш

єднання, щастя віддачі, жіночність, уперше розкриту, щоби до кінця життя

жити нею.

Вищого Данило ніколи не відчував у своєму житті, не сподівався

відчути, не знав, що можна так сприймати, так відчувати іншу людину, так

володіти і віддавати себе, що все може бути отак.

Вже світало, коли він тихенько вислизнув з покою Гані, і вже ті слова, якими вони обмінялись при його відході, були словами кохання і розуміння.

Наступна ніч минула так само, вже при повній згоді, і була ще кращою, а

далі приїхав пан Голембовський із дружиною, і Данило з Ганею мали тепер

чимало клопоту, аби знаходити місце для зустрічей.

Данило змінився, це якось помітив пан Голембовський і сказав йому:

— Чи ти вже старієш, чи, навпаки, молодшаєш, але щось в тобі

міняється, не можу зрозуміти. Тільки ти став спокійніший і впев

неніший, може, й справді женитись тобі пора, відпарубкував уже, тільки ж...

«Так, так, — думав Данило, — оце тільки ж, ось вона і є. А як же іграшка

для пана? Значить, ще не настільки набридла, аби віддавати її геть з дому, отож це тільки балачки».

Відказав же він панові як звичайно.

—Пора моя прийде, пане, а зараз, мабуть, таки дозріваю ще.

Всякому овочеві свій час — так ви мені казали. Видно, мій ще не

прийшов, бо таких думок у мене зараз немає, прошу пана.

Ой, яких же тільки думок у нього не було за цей час! Усяких

найрізніших. Від того, що восени панночка має повернутись до Кракова, аж

до того, що й самого його жахало. А чому б і не він міг стати її чоловіком, коли справді пан його любить, коли так прийняв та приголубив? Нехай не

зараз, пізніше. Але все ж — чому б не він?..

І враз із цим десь виринула моторошна думка: «А як же заповіт старого

Сокири, а як же батько, скараний панами на Луцькій площі разом з іншими

повстанцями, коли розбили Наливайка, а як же мати, що померла в злиднях

і біді?

І як же той квіт папороті, який шукав підлітком, який плекав надію

знайти в юності, і зараз... зараз віддав його панночці Гані, віддав саму душу, самий сенс усього, що вимріяв тоді... Бездумно, негадано приніс поночі і

віддав. Забув усе? Хочеш сам стати паном?»

«Ні, — кричало в ньому все в ту мить, — ні, ніколи, навіть якщо вийде

вона за мене, навіть якщо би вдалося це моє кохання, то я таким не буду, я

не буду паном, я спроможуся і в такому стані знайти той квіт папороті!!!

Хіба не можна бути справедливим і добрим, хіба не можна жаліти людей і

допомагати їм, навіть успадкувавши усе панське господарство? Можна-

таки, можна!»

Але в глибині душі щось казало йому тихо, але впевнено — ні, Даниле, ні! Немовби голосом старого Свирида. Ні, Даниле, не туди йдеш, не того