себе запорожцями, де немає панів, де всі. брати й товариші один одному, де воля й

безпека і лише твоя власна сила й мужність — тобі підтримка, і де у боях з

турками й татарами здобувають козаки славу, де на човнах-чайках дістаються

самих турецьких берегів, воюють з басурманами, боронять простий люд України

від нападів кочовиків і турків. Де можна ще жити так, як велить тобі твоє єство, твоя сутність, таким, як ти на цьому світі народився.

Данило вдивлявся зараз у спокійну, гладеньку поверхню степового озера, біля

якого ось тут, поруч, на горі, щойно розігралась одна з найтрагічніших історій

людського буття, які він бачив упродовж років своїх блукань.

І раптом привиділось йому, що сидить він на березі Дніпра, як колись з ватагою

товаришів, яких надбав за час мандрів по Україні, на шляху до омріяного

Запорожжя, з якими палив панські помістя і роздавав селянам забране у багатих і

яких вже разом із ним переслідувало польське військо, відомості про них

передавалися з одного міста у друге, і їх вистежували, шукали, їх, за указом

самого короля Сигізмунда, треба було знищити.

Та ось вже дісталися вони Дніпра, недалеко був Київ, але туди було зась, та й

навіщо, там усе було підпорядковане польській шляхті, треба було добиратися в

низів'я Дніпра. Вже не так багато лишилось того шляху, хоч не так і мало.

Сів Данило над рікою і задивився у її гладінь, у хвилі дніпровські, як і вже бачили

так багато, слухав, що шепоче вода, що додають до

її мови дніпрові береги, що шурхотінням листви доповнює ліс, в якому він з

товаришами зараз розпалив багаття, готуючи якусь страву. Був час затишку і

примарного спокою, дорогу було видно попереду, важку і сувору, але ця

мить, коли він вдивлявся у воду, надовго запам'яталась йому. Бо вода

наводила спокій, додавала певності, бо ось ці хвилі незабаром дійдуть туди, куди прагне віддавна його душа, дістануться запорозьких кошів, і хтось

набере води і варитиме куліш саме із цієї води, що ось нині протікає повз

них. Скільки ще їм добиратись туди?

Дістались опришки Дніпра важко, з боями і перепонами. Поляки гнали і

переслідували розбійників повсюди на їхній дорозі. Кільце переслідувачів

стискалося, і зараз, вздовж Дніпра на південь до Запорожжя ще лишилось

кількасот верст. Далі вже по всьому. Останній табір розкинули вже десь із

сто верст поза Києвом. Хотілося побачити славне місто, але де ж там — хіба

колись!!!

Повечеряли тихо і неквапно, мали лягати спати — але прийшов малий

Раду — вже п'ятнадцятилітній опришок, вусики вид-нілись, і сказав

Данилові — десь біля нас біда!

— Як собі хочеш — я спати не буду! Я піду до коней, все перевірю! Над

нами біда — я чую!

Сто разів за своє життя Данило переймався цими словами, сто разів

згадував, як він тоді скептично поставився до слів малого. І якби не він, в

котрий вже раз — якби не він!!!

Боже, де ж він сьогодні! Де мій коханий циганський син? Спаси його і

зціли, врятуй його, і дай нам змогу колись знову побачитись!

Данило не раз молився за Раду, і за Михаська і за життя і душі усіх своїх

хлопців, живих і неживих братів своїх! Але малого Раду згадував

найчастіше!

І що ж там Ганя!

То вже спливала як важкий морок ночі, як болючий сон!

Що ж Мотря? Як її доля склалася? Адже там мала би бути дитина!

Моя дитина!

Чи я їх колись побачу? Чи доживу, чи доберусь?

Скільки разів життя нам дарує людей, яких ми не бачимо, яким ми не

віримо, не помічаємо, не чуємо їхніх слів і не цінуємо їхньої любові до нас!

Жалюгідні сліпі кошенята! Втрачаємо час і простір буття, втрачаємо

наші життя, коли хтось поруч, хтось просто поруч — почуй його, озирнися, подивись у воду, може, крім тебе відіб'ється у дзеркальній поверхні твій

ангел-охоронець і ти прокинешся і побачиш його, ось він поруч, простягни

руку, аби його торкнутись...

Але рука німіє в повітрі, не сягає, не спроможна торкнутись, і ми мліємо

від власного страху і перед самим собою, перед світом прекрасним і

жорстоким, яскравим, але безжальним. Ми боїмося любити, боїмося вірити, і за це нас карає Господь!