цькував його псами, хто гнав його чи не через цілу Україну, аж доки він не втрапив

до російського кордону і не зупинилась погоня, якій таки не видали втікача, зму-

сивши, однак, вибирати — або видадуть, або ж негайно у військо, у рекрути, у

царську службу, у вояки.

Данило вдивлявся у спокійну поверхню озера і думав, який тут дивовижний, не

схожий на рідний йому український краєвид. Усе навколо, навіть лознякові зарості, верболози, тут, біля цього озера,

схожі на наші, але інші, тонші, делікатніші, і листочки на них вузенькі, гострі — ніби прорізи азійських очей, а все ж — скільки схожого в долях

людей, в переплетіннях людських настроїв, при страстей і життів.

І чому саме з ним доля завжди розпоряджалась так жорстоко: тільки

ледь замайорить десь на обрії привид щастя, спокою, втолс-ної жаги, відвзаємлених пристрастей, коли можна тверезо врешті глянути на світ і

почати думати хоч про будучину свою поважно, як одразу ж налітає вихор, смерч і все зносить, змітає з лиця землі то, що щойно ж будувалося і могло

вирости, вириває з позірного спокою й, немов перекотиполе, жене тим

вихором, аж доки не зачепить воно за щось посеред ген хоч би й цього

дикого казахського степу, який вони називають Дешт-і-Кипчак.

Впродовж усього цього часу він проганяв геть спогад про Зей-наб, бо це

боліло йому найбільше. То була свіжа рана, і єдиним гоєнням її було зараз

аж ніяк не думати про це, не дозволяти собі думати, не сягати спогадом у

найближче, і він вертав далі, у кілька років далі, коли так у чомусь схоже

розбилося те його перше, те, у що він почав було вірити, те, що могло стати

його долею назавжди.

Панна Ганя з'явилась у маєтку, як фата-моргана, як марево, про яке досі

ніби ніхто й не знав. Пан Голембовський і не згадував Данилові, що ось-ось

має приїхати його дочка, а може, й згадував, але Данило на те не звертав

уваги. Що було йому до панночки, яка мала приїхати? Просто не пам'ятав

про це, заглиблений у свої настрої й переживання, власне, хто він і що він?

В'їхав у панський двір кабріолет, чотирма кіньми запряжений, і ступила

на землю з нього панночка, тоненька, як стеблинка, з пишною зачіскою і

синіми волошковими очима, у білій мереживній сукні. Данило, що вийшов

саме зі стайні, отетерів, і захололо йому всередині.

Такого він ще не бачив, такої дівчини він ніколи не бачив, навіть уявити

та й то не міг. 1 ото було воно, те маленьке ніяке дівчатко, яке вислав кілька

років тому пан Голембовський на освіту та виховання десь до великих міст.

Данило знав, що раз у раз їздив пан до доньки, та й пані частенько

від'їжджала кудись чи до Варшави, чи до Кракова, десь там мали вони

будинок, де жила впродовж зими пані Голембовська разом з донькою, а пан

Семен і собі наїжджав до них, лишаючи и останні роки Данила за старшого

при маєтку, бо старий управитель помер внезабарі після старого

Голембовського, і пан Семен вирішив, що нема чого ставити іншого — й

сам дасть раду невеликому маєтку, що лишився після усіх його витрат за

молодих років. Так і велося, і ось згодом вже й Данило раз у раз керував

справами ц панському домі, а що був досить грамотний і на господарстві

розумівся, то все виходило в нього неабияк, отож пан був з нього задо-

волений, і все рухалося якнайкраще, якби не... Якби.не оті думки, що вилися

в Даниловій голові, — про цвіт папороті, про заповіт

старого Сокири, про своє життя, яке йшло за чужим потоком, не знайшовши

власного, не вибравши свого шляху.

Панночка помітила Данила і позирнула на нього трохи зацікавлено, а трохи

здивовано, помітивши непересічний і виразний інтерес, челядника до її особи, а

за мить знизала плечима, гордовито повела головою і пішла в дім.

Данило стояв в отупінні, бо щось зненацька немовби вдарило його, щось

ворухнулось у ньому досі незнане, і він трохи згодом, отяммившись, заборонив

собі думати про панночку, дивуватися її вроді й граційності, а щоб ще більше

збити усе, пішов поночі до вдови Горпини, але її обійми раптом стали для нього