би я тебе до себе у поводирі, якби не мав свого, взяв би. . Щось із тебе буде, буде

щось, тільки знайди в собі віру в себе..

Свирид мовчав при тих словах лірника, не заперечив, але й не додав нічого.

Тільки потім сказав Данилові:

— Чув, що казав лірник? То мудрий чоловік, а я додам одне —

ти про квітку свою пам'ятай, про квітку папороті, і не мине тебе

доля, якою б лихою вона до тебе не поверталась..

Сутеніло. Ще трохи — і западе ніч, а кипчака не видно, і думки почали снувати

в Данила неспокійні і невиразно бентежні. Де ж це він? Що це все означає?

Там же родичі його, там же батько і брати, там же у нього свої, а він, Данило, не поїхав з ним, бо просто вперлось щось усередині нього — ні, та й годі. Чи не

хотів відчути себе чужинцем серед тих, кипчакових, своїх, чи щось інше його

стримало, але доки їхали, не мав певності, навіть не загадував, що відмовиться їхати

у те військо. А потім раптом уперся — і все. Може, то близька розлука із хлопцем

знову заперечила в ньому подальше зближення, яке й так було марним, бо

однаково їхні шляхи в житті різні, як різні і початки. Звело їх на життєвих бурях, непогано виявилось разом, але в кожного своє, кожному своє.

Завжди думалось Данилові поночі краще, завжди бачив виразніше усе, що

коїлося з ним, що мав робити далі, приймав якісь рішення зазвичай поночі.

Чи не тому, що, як казав той лірник, коли бачиш все, то нічого не бачиш.

Може, темрява спричиняється до кращого мислення ще й тому, що нічого не

бачиш довкола, а тільки себе чуєш і світ довкола широкий і просторий, і ти серед

нього піщинка, перекотиполе, насінинка, гнана вітром...

Може, правду казав Свирид, що були й такі, що самі осліпляли себе, аби

відати більше, аби знати?..

Данило з п'ятьма товаришами їхали верхи степовою дорогою. Вже віддавна

жили вони по лісах, переходили з одного місця на

інше, поночі і тікали, але тут сталося так, що вирішили ризикнути, бо чули, що в Юзівці місцевий пан знущається над селянами так, що спасу нема.

Казали, закрив кількох людей у клуні і погрожує саджати на палю одного за

одним, доки не скажуть, хто прихистив розбійників, хто їх навів, та ще й

так, що пограбували панську садибу тихо, без жодного пострілу і нікому не

заподіяли смерті.

— Кому що дісталося, коли розбійники ділили пограбоване між

людьми? Кажіть і віддавайте!

Ніхто нічого не сказав, ніхто не віддав нічого...

— Ми винні, — сказав Данило. — Бо це ми зробили. Люди

страждають безневинно! Маємо допомогти!

Вони їхали визволяти селян. Мали вже на це певний план, доведеться

цього разу позмагатися з панськими челядниками! Решта товаришів

підійдуть на початок спланованого нападу надвечір. А зараз мали все

оглянути довкола і підготувати основу для подальших дій. Знали, що нікого

не стрінуть, все було ввірено.

Але ж всяке може трапитись!

Їхали неквапно. Середина літа, спекотний день, хотілося в затінок, у

прохолоду світлиці, у спокій, у...

Хтось із товаришів зреагував на шум перший.

— Там якийсь негаразд попереду. Треба обачніше! Що будемо робити?

— Від Юзівки недалеко, отже то холопи панські когось ганяють. Ану, Михаську, підскоч уперед подивись, що там за галас!

Галас долинав з ліска, до якого саме наблизились Данило з товаришами.

Михайло вернувся за кілька хвилин.

— Я зійшов з коня і тихенько підкрався. Там четверо челядників

циганчука ловлять...

— Як це ловлять?

— А він голий сидить на дереві і вони його дістати не можуть..

Данило зареготав:

— Оце так-так! Гайда, хлопці, туди. Подивимось самі, що за

чудасія!

Вони погнали коней галопом і враз перед їхніми очима відкрилась дивна

картина.

На високому дубові на тонкій гілляці сидів голий смаглявошкі-рий

підліток.

Один з челядників також заліз на дерево і намагався струсити малого на

землю як грушку. Маленький і худенький хлопчак сидів на тонкій гілці і

челядник не міг до неї дістатись, бо вочевидь упав би, зламавши гілку.