з'явився вершник, то помітно було б його з дуже далекої відстані, десь за годину

чвалу на коні. Це теж заспокоїло хлопця, і він усівся на скелястому виступі.

Вище починалися вже голі скелі, а тут, ось саме на цьому терені, і мають водитись

куріпки.

Айдар задивився вгору на скелі, що налізали одна на одну, за ними проглядало

пронизливо синє небо і кілька невеличких рідень-' ких хмаринок,' що повзли над

вершинами гір. Вабило його туди, віддавна вабило його небо, нескінченне й

прозоре у своїй синяві, широке, як степ, але безмежне, сповнене райдужної

чистоти, прозорості, правди...

«Чому людина не може літати, як птах?» — згадалася Айдарові його дитяча

мрія, його наївне хлопчаче бажання полетіти і вирватися в небо, на простір, у

безмежжя, у чистоту і синяву, розправити крила, озирнути степ і гори, увесь

світ...

Раптом десь майже неподалік, з вершини гори злетів у небо птах з

різким посвистом і завмер в польоті, розправивши широкі крила, ніби завис

у небі.

Айдар стрепенувся, і дріж пройшов його тілом. Беркут був великий, дуже великий, темно-бурого кольору, крила майже чорні, лише з невеликим

світлим візерунком на тулубі, а на хвості і плечах пера були зовсім білі.

Він завис у повітрі, здавалось, вишукуючи здобич, щоби каменем впасти

на неї з неба, але Айдар зіщулився, стало йому боляче і страшно, як малому.

Тільки хай живе, хай на цей раз живе, аби не трапилося зараз з ним нічого...

Скільки було тоді Айдарові років? Мабуть, тринадцять. Вони щойно

перекочували на джайляу у високотравній долині під горами, неподалік

текла річка, місцевість була чудова, і Айдар разом із ровесниками

допомагав старшим влаштовуватись на новому місці, виганяти коней на

пасовисько, обскакав верхи все довкола, а тоді помчав якомога вище в гори, прив'язавши коня, і сам поліз у гори.

Врешті вибрався доволі високо і відчув, що втомився, тоді знайшов собі

місце для відпочинку. То була невисока вершина гірського хребта, тут і

всівся хлопчак, дивився на долину, бачив кочівку, своїх родичів біля юрт, бачив коней, що бігали на пасовиську неподалік, і гори довкола. Він був

щасливий.

Ось тоді йому захотілося літати, ось тоді вимріяв він собі такий політ, задав безнадійне питання собі, а потім старшим, на що ніколи відповіді

бажаної не дістав, — чому людина не може літати?..

Тільки старий джунгар Кудабай якось сказав йому:

— Людина літає інакше, ніж птах, — в ділах своїх, у серці своєму, у пісні

своїй і в добрі своєму до інших! Ось її політ! А птахи? Вони не можуть

ходити. Не можуть їздити на конях, як люди. Кожному своє! А літати

навчишся, якщо збережеш в собі себе.

— Як це в собі себе? — спитав Айдар.

—. А так. Не будь схожий на когось, лиш на себе. Не роби зле, як хтось, не бійся чужого слова і чужого ока, дій, як велить серце твоє і душа твоя, —

ось це і є ти сам, сам в собі...

Айдар не все збагнув тоді, що говорив старий, але слова запам'ятав і не

раз подумки вертався до них потім.

Але тоді, коли дивився підлітком з гори на долину і на світ довкола, злетів з вершини беркут. Яскраво-рудий, з великими плямами знизу на

крилах, теж білоплечий, він завмер над горами і зачудував хлопчака своїм

летом, своєю силою, своїм злиттям із.небом і довколишнім. Як частка неба і

сонця, трави і повітря, гір і лісу. Таким був той політ беркута.

Айдар не відривав очей від птаха. Хоч сонце сліпило хлопцеві зір і він

мружився, але незмигно вдивлявся в нього, ніби чекаючи одкровення, ніби

той беркут летом своїм мусив щось йому виповісти, щось розкрити...

Та враз хижий посвист розрізав повітря — і перетятий стрілою беркут

каменем упав десь вдалині на землю.

— Навіщо? — закричав Айдар на всі гори. — Навіщо? Що він вам

зробив? Навіщо його? Це ж не полювання, це ж вбивство, це ж ні до чого!

Навіщо?

З очей хлопчака текли сльози. Він ще довго сидів на скелі, вдивляючись

в гори, ніби сподіваючись, що беркут не забитий, що раптом знову злетить в