крапку й тут, побачитися з ними, нехай востаннє...

— Отож, що але... І досить... І досить. Розкажеш мені тільки, що і як!

— А якщо там..

— Кажу — досить! Сам розумієш, що краще мені. Все.

Вони заночували на схилі гори, звідки було видно кочів'я Айда-рового аулу. Тут

юнак добре знав місцевість, гори довкола облазив ще хлопчаком і зараз легко

спрямовував шлях, пізнаючи знайомі місця з радістю, зітканою з болем.

Розповів Данилові, як і куди краще їхати, а сам вирішив лишитися тут, бо

будь-де далі його вже помітять. Тут-бо ще місцевість, яка ніби не належить до

їхнього джайляу. Данило зібрався їхати до кочів'я уранці.

Воїни запалили невеличке вогнище, а далеко внизу крізь ніч висвічували

вогники багать, долинав віддалений, ледь чутний шум голосів, собаки гавкали, і

дим здіймався над юртами.

Що переживав Айдар тієї ночі, чи спав він взагалі, Данило не знав, тільки

неспокій хлопця так передався і йому, що й Данило майже не зімкнув очей, хоча

вдавав, що спить. Ніби в напівсні єдиною кошмою, яку вони мали, як звично, вкривав Айдара, а той, в свою чергу, натягав кошму на Данила, коли повертався

уві сні. Але не спав жоден з них, і десь кожен здогадувався, що інший не спить, і

міг заговорити, але знав, що будь-яке слово зараз не до місця, будь-яке слово

порушить непевну і важку, маревну ніч безсоння, вартість якої була для обох

значно вища за будь-які тижні сну, за чудовий, прекрасний, але безбарвний в своїй

незначущості сон, і зараз мучився кожен, оберігаючи божу іскру спільності само-

відречення заради іншого. Так аж до світанку, коли заясніло, і хтось повернувся, утрапивши розплющеними очима у розкритий погляд іншого, і можна було

вставати, але вони ще трохи лежали мовчки, а тоді підвівся Айдар і сказав:

— Треба рушати зараз, аби ти виїхав ніби зі степу. Все пам'ятаєш?

— Так.

Данило поїхав крутосхилом униз, притримуючи коня, потім прогнав його просто

від гори у степ, а далі вже завернув у напряму до кочів'я, яке розташувалося

півколом юрт і всіма входами розкритим на південь. Данило ж заїжджав з

північного сходу, так що його ніхто не повинен був бачити, доки він не з'явиться

вже поблизу кочів'я.

Данило їхав степом серед незглибної тиші, яка панує тільки в степу у спечний

серпень. На горбках тріскали від пекучої спеки

стебла полину, сохнули ковила і молочай, де-не-де біліли солончаки, але то вже

далі, в глиб степу. А ближче до гір, до порослого травами передгір'я, до долини

річки, біля якої розташувався Ай-дарів аул на джайляу, зеленіла висока трава, чимдалі більше і більше росло жінгилу і пирію, ще далі долина переходила в

охоплену блакитно-темним маревом ущелину, міжгір'я. Вже перед самим ко-

чів'ям трапився на шляху Данилові самотній кривий дуб, широкий і кряжистий.

На мить Данило зупинив біля дерева коня і торкнувся дерева рукою, живе було

дерево, переживало всіх — і людей, і події, час минав для нього інакше, по-

своєму, мірявся іншими мірками, не зрозумілими людині.

В аулі вже помітили вершника, дітвора висипала з юрт і дивилась на

подорожнього, що неспішно простував до алу, певний себе, спокійний, зосереджений, — таким він мав бути, так собі поставив, таким і прибув.

Одягнений Данило був, як типовий степовий житель, — тюбетейка і чапан, перехоплений широким шкіряним поясом, зброя при ньому — шабля і кинджал.

Тільки очі світлі та волосся русе, а здалеку — геть тобі казах.

Лише один раз пішли вони з Айдаром на зустріч з людьми — треба було

подбати про одіж для Данила та придбати усяку всячину — мало що згодиться в

дорозі, та ще такій, як у них.

Кілька годин слідкували з гори за одним кочів'ям, а тоді спустились до них.

Розповіли, що втекли від джунгарів з полону і добираються додому. Айдар

назвався іменем брата — Даурен, а Данила й не питали — оросут, зрозуміло.

Виміняли у цьому кочів'ї все, що було їм треба, на позолочений глечик та

жіноче намисто з перлів. І поїхали далі.

А потім завернули знову в гори. Всяке могло ще тут трапитись. Хто зна, де було