рідним і що на очах віддалялося у туман минулого, у холод і стужу чужого, у

відрубність, у заперечення, у небуття.

Він відчув усе наперед, лише не знав подробиць. Смерть матері, він вже

передчував її давно, мати сильно хворіла' вже з давніх часів. Чи могла вона

пережити всі втрати?

А все ж надія теплилась, а все ж так хотілося хоч на мить притулитись

ще раз до материного лона, відчути її тепло, тепло свого початку, свого

народження, тепло дитинства, з якого його так рано вирвало життя. Нічого

не вернути. Тепер нічого не вернути.

Усе поглинали сутінки, загусла навколо темрява серед сонячного дня, сходило небуття серед буття, він існував ще у цьому світі, але його вже не було в своєму роду, у своїх близьких, і в нього нічого не

було. І нікого.

Серед суцільної темені лише єдине світло лишалося зараз, немов

вирізнялось серед навколишнього мороку, — людина, яка сиділа навпроти

нього і розповідала йому усе це, її обличчя, її очі, її обрис. Це лишалося

світлим, і Айдар серед холоду й темені, які сповзли на нього важким

сніговим обвалом, холодно дивувався тому, що бачить серед усього лише ці

очі, що лишається світло в оточенні цього чоловіка, що сидить навпроти і

говорить до нього, говорить якісь слова, що ледь доходять до його

свідомості, але таки долинають, досягають його в судомній втечі від

реальності, таки пробивають шар змерзлого чуття, зледенілого сприймання

світу.

Данило замовк і дивився на хлопця мовчки.

Інших слів у нього не було. Та й на зараз було досить. Вони дочекалися

вечора, а тоді поїхали впрост на північ, бо у передгір'ях зараз скрізь були

кочів'я, скрізь на літні пасовиська виїхали аули казахських племен, й

Айдарові слід було триматися подалі від людей, від своїх. Від тих, хто був

йому своїм, тепер треба було триматися подалі.

Упродовж двох діб вони їхали мовчки, спали здебільшого вдень, як

колись, а їхали поночі, майже не розмовляли, за винятком того, що раз по

раз перекидалися фразами про те, де зупинитись, чи напоїти коней, чи

поїсти щось, чи як укладатися спати.

Аж ось надвечір серед степу вдалині перед ними замаячила якась споруда, чималенька як на вигляд, і Данило зрозумів, що знову їм трапився на шляху

мазар, вибудований тут на честь якогось святого чи воїна в давніші часи, і

скерував Айдара туди, на що кипчак байдуже погодився, як зараз майже

завжди реагував на усе, що пропонував Данило.

Щось вмерло в Айдарові і ще не народилося нове. І Данило чекав, бо

мав минути хоч якийсь час, аби розмову можна було продовжити, аби міг

він щось сказати хлопцеві, щось, що вже виносив у собі, що вже відчував

здавна, але лише недавно усвідомив, зрозумів і прийняв.

Вони розташувалися на ночівлю біля мазара. Тут знайшовся і степовий

колодязь, який, однак, вони ще доволі довго відкопували, аж доки в ньому

з'явилась вода. А втім, коней напоїли, повечеряли самі — ще лишалися

запаси їжі з того, що Данило припас зі свого перебування у джайляу в

Айдарових родичів. Вечір спадав прохолодний і лагідний, спокій довкола, тиша, й Данило зрозумів, що сьогодні можна вже спробувати поговорити.

Вони мовчки сиділи біля багаття, як вже бувало багато разів, стали

звичними рухи кожного, жести і навіть слова.

—Слухай, хлопче, — сказав Данило. — Ми з тобою вже чи не півроку

разом, а як тебе звати?

—Ти ж знаєш, — знизав плечима Айдар. — Айдар мене зовуть.

— Я знаю, — сказав Данило, — і не знаю водночас. Бо ніколи не

називаю тебе так, як і ти мене моїм іменем. А чому?

— Тебе зовуть Данило, я знаю теж це, — сказав Айдар. — А чому не

називаю тебе так? Справді, чому?

— Ти не мав часу про це думати, а я мав, і я подумав. Бо упродовж

всього часу, що ми разом, скільки ми не пройшли вже усього, ми завжди

були порізно, поряд, але порізно. Наші шляхи доля зводила разом, але ми

йшли лише тимчасово одним шляхом, кожен знаючи, що ось-ось

розійдемось назавжди. Який був сенс знайомитися ближче, пізнавати один