Тоді Подолянка стиха спитала:

— Ви навмання їх шукатимете? Наші скарби?

— Навмання шукаючи, можна ніц не знайти й за сто років, — відповів пан Оврам. — На все своя наука!

— Ну, коли так, то й Кіндратенків план вам, бачу, не потрібен?

— Як то не потрібен?

— Ви збиралися шукати й без того письма,

— Але ж…

— Ви маєте мальовані плани? Оврам схаменувся.

Та було пізно.

— Хто вам їх дав? Чи не гетьман?

— Панно!

— Ви їх принесете мені сьогодні вночі.

— Навіщо ж?

— Покладемо їх поряд, ваш і мій, та й побачимо: що спільного? Яка різнота? Де ймовірність? — і, помовчавши, спитала: — То прийдете? Чи ні? — і рушила, щоб зникнути в покоях.

— Прийду, — поспішив Оврам, холодіючи, і боязко поглянув на Пампушку, бо ж йому тепер уже не слід було казати обозному про змову з панною, щоб не ділитися грішми ще й із цим вельможним череванем.

— Про що це ви з панною так таємничо балакали? — спитав Стародупський-Пампушка, коли вони, умовившися з Мамаем — зустрітись ранком, вийшли, нарешті, з архирейського саду на вулицю.

— Шляхетні панни завше схильні до розмов таємничих, — клацнув пальцями Роздобудько. — Питала, як люди знаючі добувають скарби з поміччю відрубаної руки мертвяка.

— Чого це їй такого заманулось?

— Виховання по монастирях… чого ж ти хочеш! — і стиха додав: — А полюють на ню недарма!

— Чиясь примха! — знизав плечима пан Пампушка. — Ні щік порядних, ні грудей, ні всього іншого. Не розумію! Душі в ній більше, як тіла!

А одчайдушна панна, повернувшись до свого покою, всією душею линула до того простодушного голодранця. I в думці кликала:

— Прийди! Прийди!

42

I Михайлик той поклик почув.

Він саме спав, і все йому приснилось.

Вві сні він чув, як Подолянка кликала:

— Прийди… в садок. під вікно… та прийди ж!

Він хріп собі солодко в холодку, за кузнею ковалика-москалика, що до нього матінка й син поспішали цілісінький день.

Знайшовши коваля, побачили, що вони вже трохи знайомі, бо той, Іванище, тульський богатирище, з білявенькою жіночкою своєю, яку всі величали Анною, дивився разом з Явдохою та Михайликом виставу Прудивуса, а потім коваль Іванище бачив на кону й самого Михайлика, т — отож і зустріли в кузні парубка та його неню, як рідних і жданих.

— Прийміть на роботу, — попросився Михайлик і чемно віддав чолом ковалеві й білявенькій цікавій ковалисі.

— А ти хіба не лицедій? — спитав русявий велет, Іванище-ковалище.

— Бог милував, — поважно й без тіні посмішки одвітував статечний парубок.

— Ми — ковалі, — потвердила й матінка. — А на роботу а нашім городі чужих та прийшлих не беруть.

— Та хіба ж ви чужі? — здивовано спитала Анна.

— Вже наче й свої, — погодився Михайлик.

— Ми ж тут не перший день, — сказала й неня.

— Тебе все місто вже знає, — знизав плечима й прездоровий Іванище.

— То приймете? — спитав селюк.

— А чого ж тобі йти в ковалі? — спитав хазяїн.

— Як то «чого»? — зачудувався Михайлик.

— Ти ж розбагатів сьогодні.

— Трішки…

— Шматок хліба маєш?

— За роботою скучив.» — Так дуже?

— Аж руки горять!

— Що ж ти вмієш?

— Дайте-но молот!

— Вибирай…

Схопивши найбільший, Михайлик уже й розмахався ним, уже й по голому ковадлу постукував, поки грілося в горні залізо, не міг від нетерплячки й на місці встояти, коли до них із матінкою підступила ковалиха Анна:

— Обідали сьогодні?

— Обідали, — закопиливши губу, відповіла Явдоха.

— Звісно ж, обідали! — хоч-не-хоч, а підтримав горду свою матінку синок.

— Розбагатіли ж трішки, — додала, пишаючись, ненька.

— А ми оце зібрались підвечіркувати, — вклонилась Анна. — То, може б, ви — з нами? Пора ж таки!

— Ми… — почала була вперта матуся, аж Михайлик, нарешті, тле витримав і хутенько погодився:

— Спасибі… пора вже, мабуть. Правда ж, мамо, пора?

Та й боязко поглянув на розгнівану в своїй бідняцькій гордості неньку.

— Що ж, синку, коли люди просять… — і Явдоха також вимушено вклонилась хазяйці.

Поклавши молот, Михайлик попросив умитись. 3 кухлика на руки зливав йому чи не десяток дрібної, мов кукіль, ковалевої дітвори, і малеча, раптово чомусь прихилившись душею до прездорового хлопця, вже й сварилась між собою за право тримати кухля, за змогу подати рушника, а мама їхня, чепурненька й гарненька Анна, білява, аж трохи руденька, хороша, як вогонь, погримувала на дітей, і Михайликові здавалося раз по раз, буцім стає малюків більше та більше, — він навіть намагався ту малечу перелічити, але від цілоденної втоми щоразу збивався, і виходило в нього — то одинадцять, то дванадцять, то тринадцять, бо йому від пахощів їжі вже паморочилося а голові.