Ще вчора пан єпіскоп не знав би про Романюка ні дрібки більше, як лиш те, що він урятував торік Ярину Подолянку, та гетьман Однокрил, Гордій Пихатий, прислав із посланцем листа, нахабно вимагаючи видати йому до рук подорожнього галичанина, котрий, як донесли про те гетьманські вивідачі, зачепився мимоїздом у Мирославі, і за того католицького попа обіцяючи не докучати долинянам всіма прикростями облоги.

А сьогодні мирославці вже знали, що цей сивоголовий гуцул, українець, слов’янин баламутний, провчившись кілька літ у Відні, Болоньї та Римі і все життя бувши католицьким священиком, до кінця збагнув підступність зазіхань римського престолу проти всього слов'янського світу і, облишивши служіння богові й папі, подався в мандри, — де конем, а де й пішки — по всій Слов'янщині, з країни до країни, щоб розповісти людям страшну правду про Ватікан.

Сівши на дзиглику, Романюк запитав:

— Ви мене кликали, отче?

— Просив завітати, — приязно посміхнувся Мелхиседек.

— Я прийшов попрощатись, доміне.

— Так раптом?

— Оцей добродій, — кивнув Романюк на Пампушку, — сказав сьогодні, що гетьман Однокрил за мою голову пообіцяв…

— Одійти від нашого міста! — підказав Пампушка-Купа-Стародупський.

— Та й що?! — аж потемнівши лицем, тихо спитав єпіскоп, ледве стримуючи вибух люті.

— Я не хочу, жеби за голову одного гуцула пролилась кров наддніпрянців, — посміхнувся Ігнатій Романюк.

— Однак — вона ллється, — похмуро сказав старий гончар Саливон Глек.

— I не за голову гуцула! — сердито докинув єпіскоп. Але гість наполягав:

— Я благаю, газдо.

— Ви, доміне, — розсердився Мелхиседек, — у козаків благаєте про те, чого не вчинили б ваші горяни — бойки, лемки чи гуцули!

А Романюк, розуміючи його обурення, замовк, хоч уже й не хотілось лишатися в цім городі після такої гетьманської вимоги.

— Чого йому кортить? — спитав Саливон Глек. — Аж так кортить із вами зазнайомитись?

I Гнат Романюк, зненацька спалахнувши, аж під сивим волоссям стало видно, як червоніє шкіра, заговорив чітко та хутко, інколи незвично й химерно наголошуючи окремі слова, — чи то від закарпатської говірки, а чи від впливу десятка мов, які він добре знав, цей колишній канонік, котрий ціле життя тинявся по Європі:

— Чого кортить? А того, що ми вже з ним знайомі, з вашим гетьманом.

— Коли ж то?

— Давненько вже. Та й ось тепер, — загадково мовив Романюк.

Мелхиседек чекав, не розпитуючи.

— Я ось тепер, вандрувавши, потрапив у лабети до однокрилівців, і один із двораків гетьманських мене впізнав… — і Романюк трохи помовчав, перебираючи бурштинові чотки. — I вони вже везли мене до гетьмана, щоб, йому показавши, передати святій інквізиції.

— За що ж? — не стримавшись, спитав Михайлик.

— Є за що, — відповів галичанин. I замовк.

Замислився.

Сидів, прозорі чотки перебираючи, сідий, похилий, зосереджений.

22

— Ваш самозваний гетьман, певно, побоявся, щоб я не виказав народові, як… кілька років тому, коли він був ще генеральним писарем… я його бачив на горбі Ватікан, у передпокої святої конгрегації для поширення віри.

— Он як?! — вихопилось у Мелхиседека.

— Ви певні, святий отче, — пильно примружившись на галичанина, спитав Пампушка, — ви певні… що бачили саме його?

— Ось моя рука, рубайте! — і гуцул заходився називати докази: — Лебедина бородавка. I мерехтливі очі. Його ж панська хода: бочком, бочком, а величава!

— А крило?

— Крила не бачив.

— Як то?

— Сховав либонь під одягом і прив'язав до тіла, як те він робить завше, приймаючи іноземних послів чи гостей.

— Навіщо ж?

— Розумна обережність: у самого ж папи найсвятішого, приміром, у намісника господа-бога на грішній землі — крила такого немає ж! Щоб не позаздрив, не прогнівався на недостойного раба. От він і став перед святим вітцем: непомітний, однорукий і покірний…

— Що ж він там робив, у Ватікані? — спантеличено спитав Саливон Глек.

— Усе, що міг. Усе, що вмів. Цілував пантофлю папі римському, як і всі, хто пнеться в Ватікан…

— Гордій Пихатий — потаємний католик? — жахнувся гончар Саливон.

— …Чи, може, з папою змовлявся, — провадив далі Романюк, — про свою спілку з ляхами й татарами, про похід на Москівщину, про нове кровопролиття, про все про те, що він коїть на Вкраїні тепер.

— Та-а-ак… — роздумливо зітхнув Мелхиседек. — А що ж тепер?

— Упізнав мене тут його пахолок, що був у Римі разом з Однокрилом. Опріч іншого, їм, я гадаю, вже кортить дізнатись: чого я поспішаю до Москви?

— От-от, — заворушився пан Купа-Стародупський. — Чого-таки? Чого до Москви?