Та й очі в них палали таким завзяттям, що підступити до них було й страшнувато, до тих одчайдушних дівчат.

Особливо — до панни Ярини. Заступивши собою подруг, вона вся аж наче світилася, паленіла таким небезпечним вогнем, що заводитися з шаленою панночкою нікому з гайдуків не хотілось, — охоче підступив би до неї ближче хіба Пилип-з-Конопель, та він лише торопів перед нею, витріщався, мов дурнило який, і мовчав.

— Ходімо далі, пане Овраме, — звернувся до шукайла Демид Пампушка-Купа-Стародупський, гостинно пропускаючи гостя вперед.

Аж гончарівна заступила шлях.

— Ні кроку далі, пане! — сердито кинула вона ошелешеному Оврамові.

— Тобі, дівко, чого треба? — лиховісним шепотом спитав обозний.

— Без гасла я його нікуди не пущу. Так мушу!

— А ти що за цяця? — здивувався обозний.

— Мене призначено сьогодні на сотника дівочої сторожі, пане полковий обозний. А тому…

— Тебе?! Призначено на сотника сторожі? — Дівочої сторожі, пане полковий обозний.

— Чому дівочої?

— Як то «чому»? — разом заджеркотіли дівчата довкола гончарівни. — В час війни й дівки — люди!

— Не без діла ж тинятись! — стукаючи в піхвах шаблюкою, лементувала якась білява дженджуруха.

— Надівувалися! — репетувала інша.

— Тепер покозакуємо нарешті! — озвалась і панна Подолянка і, підступивши до Пилипа-з-Конопель, торкнулась його руки й тихо спитала по-французькому: — Це ви були тоді в порту, в Голландії?

— Так, це був я.

— Я цього не забуду повік…

— Мушу вам дещо розповісти, панно Кармело.

— Я сьогодні ненароком… чула з вікна вашу розмову з єпіскопом Мелхиседеком, — тихо промовила вона.

Пилип-з-Конопель, спалахнувши, рвонувся був од неї геть, але спинився.

— Панно, — заникуючись, мовив француз. — Я сказати мушу нове щось. Важливе. Задля вас…

I він, одступивши з нею трохи вбік, коротенько здав їй усю справу.

— Спасибі, — сказала панна Подолянка і простягла французові свою холодну руку.

I спитала:

— Ви… повертаєтесь… до Франції?

— Я вирішив накласти головою тут..

— Навіщо ж накладати? — сумно посміхнулась панна.

— Мені хотілось би за вас життя віддати, недосяжна дальня зоре, — заговорив Пилип по-українському. — На вас чигає небезпека… страшна, фатальна, непозбутня. Я повинен би коло вас пильнувати… I я благаю: стережіться! Не ходіть необережно: схоплять! Коли не цей, — він кивнув на Оврама, — то інші. Я їх бачив, знаю… — і Філіпп знову чомусь перейшов на французьку, — так, правда, було безпечніше, бо ж французької мови в Мирославі либонь ніхто й не знав. — Благаю вас: замкніться дома… до кінця війни!

— Не можу, голубе, — зворушена турботою, сказала Подолянка… — Я все життя була в неволі… по монастирях. А тут… тепер… я мушу воювати!

— Уб'ють… чи покалічать! I я прошу, Кармело…

— Ні, — відказала Ярина. — А ви… вертайтеся в Париж.

— Ніхто ж… — сумно промовив Філіпп. — Ніхто… навіть ви, Подолянко… ніхто не заборонить запорожцеві — накласти головою за Вкраїну!

Це прозвучало аж надто по-французькому, високохмарно, але такий затамований біль бринів у кожному слові Філіппа, що серце Ярини-Кармели стислося від гострого жалю, бо ж ні слова надії подати не могла вона цьому молодикові, що по її слідах добувся в нашу Долину з Європи.

Уклонившись, Філіпп Сганарель одійшов і став осторонь, а панна Подолянка знову повернулась до своїх галасливих подруг, які ще й досі напосідали на полкового обозного, доводячи, що й дівчата українські можуть стати на війні людьми.

36

— Ми вчимося рубати й стріляти, — сердито пирскаючи, говорила Лукія.

— Показилися! — буркнув обозний. — А хто ж варитиме борщі вояцтву?

— Наші мами, — відмовили дівчата.

— Хто ж козакам пратиме штани та сорочки?

— Пан сотник Хівря! — зареготавши, відповіли язикаті дівчата.

— А хто ж парубків милуватиме? — ворухнувши вусом, спитав старий гончар.

— Ми! — одностайно відповіли анахтемські дівулі.

— Розпусниці! — не сприймаючи жарту, розгнівався пан обозний і обернувся до гостя: — Ходім, пане Овраме!

— Цур! — так причепливо гукнула Подолянка, зоря-зоряииця, красная дівиця, аж пан Оврам, справний кавалір, навіть у таку прикру хвилину не міг не звернути уваги на чорні вогнисті очі цієї меткої білявки і мерщій поспитав у Пампушки:

— Хто це?

— Небога єпіскопа.

— Оце така?! — стиха ахнув Оврам, аж мурашки по спині забігали, та не тільки від п краси, а що стало моторошно: не дай боже — з такою дівкою заходити до суперечки, а йому ж малося (з кількома вірними людьми) завтра її викрасти. Шукайлові аж у ногах і руках засудомило, і він потяг пана обозного за рукав, щоб якось, нарешті, звідси вибратись геть, коли раптом сотник міської охорони, гончарівна Лукія, кивнувши дівчатам, звеліла:

— Візьміть!

I не встиг пан обозний гримнути на скажених дівчат, не вспів бідолашний чепурун отямитись, як на нього накинула дівоча сторожа прездоровий і претовстий мішок (чи не позичений, бува, Лукією в її братіка, в лицедія Прудивуса, отой самий, що в нім кумедіянти тримали на виставі панну Смерть?), — і хуткі та спритні дівочі пальці вже й зав'язали мішок побіля самих ніг, що з міха лише й стирчали зелені сап'янці.