— А таке: скарбів покійного гетьмана в Калиновій Долині шукати не слід.

— Чому ж то?

— Золота й срібла тут нема. Це найпевніша річ! А коли нема ні срібла, ні злота, то заради чого ж…

— Є скарби дорожчі, — труснув сережкою Мамай.

— Дорожчі за щире золото?! — здивувався Оврам Роздобудько.

— А навіщо зараз тобі срібло та злото? В обложеній Долині? Заллєш собі золотом пельку, коли не стане хліба? Чи сріблом стрілятимеш, коли не стане пороху? Чи з намиста перлового дітям голодним каші навариш? Чи самоцвіти повстромляєш ти лицарям убитим — замість живих очей?

— За дукачі, за перли й діаманти можна купити все на світі, — сказав Оврам.

— Усе, крім чистої совісті! — і Козак звернувся до громади: — В запорозьких скарбах, крім золота, ми зможемо либонь знайти зброю та порох…

— Оце — скарб найдорожчий! — сказав той самий молодик, і аж хвилі од слів тих заходили по всьому майдану, а бліде обличчя пана Пампушки, що стояв і мовчав, аж наллялося кров'ю.

I він, почухавши голу потилицю, сказав:

— Оце скарбі Еге ж…

8

— Що там є ще, в запорозькому сховищі? — спитав єпіскоп Мелхиседек.

— Там сховано й чимало щирого…

— Золота все-таки? — скинувся Роздобудько.

— Заліза, — посміхнувся Козак Мамай. — На шаблі та на списи!

— А-а-а, — розчаровано видихнув пан Оврам, а сам знову подумав про свою балачку з панною Кармелою, про старого листа покійного полковника Кіндратенка, про достотні позначки, які в тому листі мали бути, і в шукайловій душі все співало й світилося, хоч і тривога не облишала його. Він легко підтримував цю вже пустісіньку задля нього розмову і з кожним висловом Козака все ймовірніше та ймовірніше вдавав своє розчарування.

— Там іще й збіжжя має бути, — провадив Мамай, — поссипуване в череп'яні кухви зерно пшениці, закопане десь тут про лиху годину, яка оце й настала тепер.

— Ну, що ж, — показуючи на своєму обличчі бурхливу радість, сказав пан обозний, — це дуже й дуже славно, матері його ковінька! Атож!

— А воно й справді було б славно, — заговорили люди, — якби пощастило знайти хоч трохи з тих скарбів!

Громада загомоніла, і вже й посмішки кинули трохи світла на похмурі обличчя.

— До діла, чесна громадо! — діловито підтягаючи очкур і знову набираючи притаманної йому гордовитої постави, заграв очицями пан Купа-Стародупський. — Чи так, владико? Почнемо шукати, почнемо копати, а там, гляди…

— Стривай, пане Купо, — перепинив Козак Мамай. — А руки маєш чисті?

— Поглянь, — і обозний, здивовано глипнувши на свої долоні, простяг їх Козакові.

Та Мамай тимчасом говорив:

— Запорозькі химородники, закопавши, з розказу покійного гетьмана, в Долині свої скарби, вони їх також… закляли!

— Я так і думав, — діловито мовив Роздобудько.

— Закляли до тої пори, коли буде потрібне те їхнє добро для правого діла.

— Ця пора настала! — проголосив Пампушка-Стародупський. — Отже…

— Закляли їх ось так: віддадуться козацькі скарби лише до чистих рук. От чому, пане Пампуше, нечиста душе, я спитав про руки.

— На моїх руках, — скінчивши оглядини своїх панських долонь, сказав Пампушка, — ані землі, ані сажі, ані подряпини.

— Без подряпин, — урочисто мовив Мамай, — без землі та без поту скарбів не здобути.

— Не второпаю, — аж скрикнув пан обозний спересердя, хоч завше й намагався говорити стиха. — То тра рук чистих, то нечистих!

— Чистих, пане Купо, — спокійно відказав Мамай. — Потрібні в цьому ділі чисті руки, світлі душі, що їм любов до себе не застує любові до бога, до простих людей, до правди. Чисті руки, чиста совість, ясне й правдиве око, що на війні змагатимуться стати ще чистішими та яснішими, — ось кому відкриються й віддадуться скарби в Калиновій Долині.

Замовкли добрі люди.

Та й лихі принишкли.

I знову стало чути віддалік невиразне кипіння дрібної збройної сутички, бо ж однокрилівцям, як видно, навіть і Зелені свята були не святами, і гріх не в гріх, бо кілька разів сьогодні зважувались вони на незначні заводіння з оборонцями Мирослава, а тепер ось уперше полізли з іншого боку, від щойно замкненого другого виходу з обложеної Калинової Долини.

— Кажи, Мамаю, далі, — попросили з громади.

— Чого ж мовчиш? — спитав хтось у юрбі.

Навіть Ложка з докором гавкнув щось на свого характерного хазяїна.

— Я вже сказав, — озвався, нарешті, Мамай. — Шукаючи тепера мирославських скарбів, кожен із нас… хто був дужий, стане ще сильніший…

— А так! — загула громада.

— Хоробрий — стане ще відважнішим.

— Добре, матері його ковінька! — схвалили люди.

— Щирий стане ревнішим.

— I це гаразд!

— Чий розум був і досі гострим, стане, як дамасський меч.

— I славно ж!

— А хто був роботящий, той і тепер снаги не пожаліє, аж до знемоги, до стогону, до скону, а мирославські скарби витягне-таки з-під землі.