Виходячи вчора з господи обозного, Оникій Бевзь уперше лицезрів красуню Роксолану, політично вклонився їй, як його вчили в полтавській бурсі та в потаємній ватіканській школі, десь у Варшаві, вклонився й іще раз, хоч пані й не відповіла, бо ж вона, певна річ, зневажала, як і всі пани та шляхтичі, нице катівське ремесло, не вважаючи його за високе мистецтво.

I ось тепер, красуючись посеред базарного моря на високім помості під шибеницями, нахабно вирядившись у справлений на риночку запорозький жупан, — Оникій Бевзь неголосно співав собі херувимської, поправляв біля шибениць широченний килим — з червоними квітами на чорному тлі, переставляв попід зашморгами круглі мережані дзиглики, пересував туди-сюди чимале дерев'яне розп'яття, і раптом побачив панову Купину жіночку, звабливу й гарну, на почесному панському місці, між чорнобривцями та нагідками, при самім помості, за величезною плахою, що їй тут нині застосування не чекали.

Оникій Бевзь звичайненько вклонився слічній пані Роксолані Куписі.

Тая, звісно, на гречне вітання не відповіла, та пан Бевзь і не образився, розуміючи прикрі умовності життя.

Він красувався.

Перед цікавими до всього очима пані Роксолани.

Перед юрбою, яка, облишивши базарні справи, вже виром нуртувала круг шибениць, бо ж завше знайдуться цікаві гаволови та ще й коло такого лоскотливого видовища, як страта кільканадцятьох ні в чім не повинних людей.

29

Катюга вже попльовував на руки, бо рокованих на страту сторонців гайдуки саме підвозили хурами, позв'язуваних по руках і ногах, і переносили на фарбований поміст, мов дубові колоди.

Чужинців було багато, а шибениць тільки три, а катюга один, то й видовище мало бути затяжним, і від того ще більше повчальним.

— А ти їх порозв'язуй! — глузливо гукнула до Бевзя цікава молодичка, Настя Певна, котру звали чомусь — одні Дариною, тобто Одаркою, а інші — Настею, а ті ще якось там, і вона на всі ймення озивалась, бо ж була шинкаркою, отож і мусила озиватись на будь-яке ім'я, тим паче, що вона звідкілясь узялася в Мирославі зовсім недавно і нахабно затіяла свій власний шинок, хоч і дозволялось торгувати горілкою — в самих лише царських. Вона, ця анахтемська молодичка, вправлялась і вторгувати більше за всіх царських шинкарів того міста, здебільшого старих євреїв, бо ж приваблювала проклятуща жінка козаків та міщан до свого шинку не тільки нерозведеною оковитою горілкою, а й своєю оковитою й трохи похмурою. красою, ледь зизуватими очима, піснями легкими, жартами й дотепами солоними, що так і сипалися з її безтрепетних уст, вабила до себе й своїм частим та глибоким диханням, — а воно збурювалось од кожного парубоцького погляду, який тільки спадав на неї, здіймаючи й без того високі, зовсім іще дівоцькі її груди, — і калатанням дзвінкого серця, яке міг чути кожен, навіть іще й не пригортавши, навіть руками не чіпавши, а тільки око звівши на гарячу молодиченьку й прийнявши з рожевих пальчиків Насті-Дарини добрий кухоль адамових слізок.

Почувши гнучкий голосок, що від нього все миттю збурювалося в чоловічому єстві будь-якого справного козака, Оникій Бевзь приязно їй кивнув, але на кпини шинкарчині навіть вусом не повів.

— То порозв'язуй же! — ще раз гукнула, шкилюючи, шинкарка Настя-Дарина.

— Нема дурних, шинкарочко-Дарочко! — хизуючись червоним жупаном, відказав пан кат.

— Чого ж? — озвалась Настя Певна.

— Сам один я, розв'язавши, з ними не впораюсь, квітонько.

— Але ж це, мабуть, нудно? Губити зв'язаних? — гидливо поморщилась Настя Певна.

— Дарма! Безпечніше.

— Навіть дивитись на твою мармизу нецікаво: чорна робота.

— Ого! Вони ж пручатимуться, кралечко моя мальована.

— А краще розв'язав би. Чи боїшся? — і раптом Одарка-Настя розсердилась-розгнівалась. — Тьху на тебе! Ще й жупан нап'яв! I дивитись на таку байдужу роботу не хочу! — і шинкарочка, живосилом пробиваючи собі дорогу в натовпі, поспішила з базару кудись геть.

Знову вклонившись пані Роксолані, лагідний та чемний катюга потяг до шибениці першого свого в цім городі хрещеника, перехрестив його, ткнув у зуби золочений хрест і заходився біля якихось фахових тонкощів, а робив усе повагом, спроквола, красуючись перед понуро принишклою юрбою, яка не співчувала його державній справі ані-ні.

Аж раптом пан кат заспішив.

Якийсь тривожний гомін зачувся від майдану, і Оникій Бевзь, натура витончена, в передчутті якої-небудь прикрої несподіванки, став чогось хапатись і квапитись, щоб йому, крий боже, хтось не перешкодив виконати службовий обов'язок.

Він заспішив іще дужче, коли, озирнувшись, помітив кількох замурзаних хлоп'яків, що, захекані, пробивались до помосту й лементували на ввесь базар:

— Владика не веліли!

Та Оникій Бевзь наче й не чув, хоч ї розумів, що крик той стосується саме страти чужинців.

— Владика вішати заборонили! — хрипкими від бігу та хвилювання голосами загукали малі.

Кат робив своє.

А весь базар загомонів, загув, заревів. Але ж не може бути діла особі урядовій до натовпу репаних голодранців та гречкосіїв.

Люди кинулись були до фарбованого помосту, але три ряди гайдуків Пампушчиних, рвонувши з піхов шабельки, заступили дорогу обуреній юрбі, що раптом стала громадою,

Все це було аж так цікаво, що пані Роксолана, коли б її пустили ближче, злізла б, може, й під саму шибеницю, щоб усе бачити зблизька, щоб в очі зазирнути й катові і його жертві.

її вабили до себе вуглисто-чорні очі сербина Стояна Богосава, що біля нього, зв'язаного, порався Оникій, бо ж вона, Параска-Роксолана, в своїй тваринній любові до життя, ніяк не могла збагнути презирства й спокою перед обличчям видимої смерті, які так незворушно виявив той сербин, Стоян Богосав.

Вже ліг вужакою йому на шию зашморг, і Роксолана аж нігтями в долоню вгризлась, щоб не заплющитись у найгострішу мить, — вона таки дивилась і дивилась, і вже нічого в світі не знала вона, крім тих напрочуд спокійних очей приреченого сербина, що в них хотілось зазирнути зблизька.