Шрифт:
— А звісно ж, добрий, — помовчавши, погодився Мамай. — Мудрий-таки борщ! От коли б іще сюди та яку жменьку отого анахтемського…
— Кайєнського? Нема ж…
— Та воно й так… — злякано озвалась Явдоха.
— Покуштуємо, — розгладжуючи русяву бороду, озвався коваль Іванище. — Правда ж, пане сотнику? — поважно спитав він у Михайлика.
— Атож! — поспішила за нього матінка. — Покуштуємо. Сотникам треба ж…
— Я сам, мамо, я сам! — аж розсердився, скраснівши, парубок. Він, може, навіть сказав би супроти матінки й гостре яке-небудь слово, коли б не прочинились двері та не стаз би на порозі архирейської куховарні келійник, отець Зосима, добре знайомий уже нам куценький ченчик.
21
— Ваше преосвященство, — дляво промовив ченчик і спроквола вклонився.
— Що там? — спитав владика.
— Там, ваше преосвященство…
— Кажи-бо швидше!
— Сторожа… наші дівчата… — зволікаючи, сказав лемехуватий монашок і підійшов на один крок ближче до печі, що вже аж гула від вогню.
— Що сторожа?
— Ота дівоча сторожа… — повагом тяг тугоязикий монах.
— Ну? Ну?
— Дівоча сторожа… ота, що під орудою гончарівни… отої Лукії скаженої…
— Ну?
— Ота, що й під проводом небоги вашої, вельможної панни Ярини…
— Та що ж там сталося? — ледве стримуючи себе, щоб не лайнутись, допитувався розлючений до краю архирей. — Кажи, що там таке?
— Вони зловили… — і ченчик загайливо переступнв іще на крок уперед.
— Кого зловили?
— Спіймали тобто…
— Кого ж?
— Тобто, я хочу сказати, злапали…
— Та кого ж?
— Взяли, тобто, в полон…
— Кого ж? Кого? Кого?
— Двох, превелебний мій пане.
— Кого двох?
— Німців.
— Ну?
— Рейтарів.
— Де ж вони їх застукали?
— Вони оце… — і забара, не кваплячись, знову пересунувся на крок уперед.
— Та кажи ж!
— Оце вже ввечері…
— Ну? Ну?
— Прокрались до міста…
— I що ж вони?
— Аж ось… — і загайко, марудячись, почав поволеньки обшукувати свої бездонні кишені. — Ні, тут нема, — ліниво сказав він сам собі і звільна поліз до кишені внутрішньої. — I тут нема… — і чернець знов та знов облапував себе з усіх боків, бо ж кишень у нього було безліч — у штанях, сорочці, рясі й підряснику. — Де ж це він є? — мнихувато питав він сам себе. — Немає й тут…
— Що ти там шукаєш? — втрачаючи останній терпець, загорлав архирей.
— Папір, — помовчавши трішки, спроквола озвався монах. — Папір, ваше преосвященство.
— Що за папір, забаро ти чортова, прости господи?!
— Аж ось, — знайшовши, нарешті, спокійно й дляво проспівав ченчик і повагом витяг із-за пазухи аркуш цупкого паперу. — Вони малювали на цьому папері…
— Далі!
— …Де в нас — церкви…
— Далі!
— Де собор…
— Ну?
— Де млини…
— Не дляйся!
— Де замок… де другий… де вежі… де на озері гребля… а де з гарматами вали.
— Укиньте німців до пушкарні, — звелів воєначальник.
— Та попитайте, — додав Козак Мамай, — за чим вони прийшли до нас?
Куценький ченчик запитально поглянув на єпіскопа.
— Попитайте, — потвердив той.
— Воля владики, — знову вклонився келійник і, поклавши на стіл шпигунське малювання спійманих німців, помалу-малу позадкував до дверей.
— Маруда чортова! — вилаявся вслід владика й перехрестився: — Прости, господи, на чорнім слові…
I всі замовкли знов.
Сиділи біля печі, голоднісінькі, принюхуючись до знадливих пахощів киплячого козацького борщу, хто — з жаданням, хто — з цікавістю, а хто — зі страхом.
— Добрий буде борщ, — знову не раз і не два казав пан єпіскоп.
— А звісно ж, добрий, — помовчавши з хвилину, всякий раз відповідав Козак Мамай.
Мудрий борщ кипів уже в ключ; сичав, стікаючи на черінь.
Бушував буйний вогонь, і бліде обличчя старого єпіскопа зашарілось, наче од вітру та сонця.
На лиці матінки ще відбивався страх: як то її синок? Чи ж він спроможеться ковтнути бодай ложку цієї нелюдської страви?
Мамай думками залітав кудись далеко…
Та й усі вони, мовчавши там, біля печі, міркували — кожен про своє, а всі заразом — про одне, про війну.
Михайлик, о, Михайлик думав не про своє несподіване сотниківство, ні, — він уже не думав і про вранішню свою біду, про зраду панни Подолянки, мислі його повертались раз по раз до некованих коней, до кашоварських казанів своєї сотні, до нестачі пороху та куль.