А Роксолана-Параска тимчасом кричала пошепки Михайлові:

— Пусти!

— А дулі! — вже знаючи її звичай і спосіб висловлюватись, мужньо відповів Роксолані новоспечений сотник, тягнучи Купиху далі, до куреня якогось чи до копиці сіна, що мріла ген, поміж деревами.

— Облиш, дурнило! — на чарівних низах чудового конгральто благала Роксолана, бо ж не могла вона, не прохолонувши від щирих зусиль звести в могилу свого шлюбного мужа, здатись на перше пізнання цьому хлопцеві, незайманому, коханому й жаданому, — не могла ж вона, не сміла, і зовсім не тому, що взяла верх найпростіша доброчесність: вона просто боялася зіпсувати недосвідченому коханцеві перше від себе враження.

— Покинь, бо закричу! — благально шепотіла вона.

Але Михайлик, знаючи вже її натуру, вважав те за прихований заклик, за нехитре заохочення до рішучої дії, а тому тяг її далі, в садок, щоб мерщій розтоптати в собі все те гарне, що тримало його останні два дні в безугавнім польоті.

Він кинув пані Роксолану під мокру після дощу копичку, та нападав невміло, і Параска досить легко раз і вдруге, і втретє долала невчасне зазіхання на її шлюбну вірність.

Несподіваний опір, звісна річ, розпалював Михайлика до сказу, і зовсім не тому, що він поклав собі — негайно стати в гарячім ділі справжнім козаком, ні, ні, — його владно штовхала в обійми цієї хижої панійки тільки образа на кохану Подоляночку, тільки бажання все зробити задля того, щоб не лишилось повернення до першої, до чистої любові, — і, повірте мені, читачу, все це було тільки виявом розпачу та безнадії, а не шуканням пригоди, розваги чи звичайною хіттю.

— Чого це тобі так раптом приспічило? — відбивши черговий напад, лукаво поспитала Роксолана. — А що ж там… твоя… сухоребра Ярина?

— Я вже її зненавидів, ту гордовиту панну! — вигукнув Михайлик з таким кумедним запалом, що пані Роксолана засміялась.

— Поки жива ще зненависть, — мудро промовила вона, — може воскреснути й любов.

— Не пащекуй!

— А лиш тоді, — провадила далі досвідчена Параска-Роксолана, — коли не стане — ні погорди, ні ненависті, а лишиться сама тільки байдужість до чарівної панни, отоді ти й приходь, і я стану твоєю навіки! — і аж навіть самій Роксолані сподобалась досі нечувана витримка, яка вже трохи скидалася й на високу шляхетну цнотливість, і Купиха сама замилувалась низькими переливами свого контральто: — Навіки твоєю… навіки!

— Але навіщо ж — навіки? — раптово простигаючи, бо ж про теє «навіки» він ніколи й не мріяв, зачудовано спитав пан сотник, нічого ж не можучи й знати про її своєрідний замах на життя преповажного Демида Пампушки.

— Я вся — твоя! — млосно проворкувала Роксолана, і вже й забула разом про хистку свою доброчесність, вже й розпалилася, й схопила хлопця, щоб вергнути в той первородний гріх, котрий після Адама й досі не спокутували спільними зусиллями чоловіки цілого світу, — але Михайлик раптово прохолов, бо ж, як і декотрі інші парубки, либонь не полюбляв того досить неприємного слова «навіки».

I він, підводячись, сказав хлоп'ячим голоском, як півник:

— Я почекаю, пані.

— Чого ж?!

— Поки минеться в мене зненависть до Подолянки… Бувай, Парасочко!

— Куди ж ти? — спитала, холодіючи, прекрасна Роксолана.

— До мами, — кепкуючи з самого себе, мовив Михайлик.

— Кохайлику! — в розпачі скричала на весь голос пані. Але ніхто не відповів.

Тільки пан обозний на своїй жаркій постелі ввесь час бурмотів:

— А шу-шу! А шу-шу, горобці!

— Кохайлику… — ще раз покликала Параска. Та ніхто — анітелень…

35

Ніхто не відповів Парасці, бо ж Михайлик, перескочивши через ковані штахети Купиного подвір'я, вже знову мчав по городу, сам того не тямлячи — куди ж? — аби б тільки десь далі від бридкої спокуси, в яку він мало не ввалився, геть та й геть, хоч почуття образи на Ярину й не вляглося, хоч і ладен він був накоїти непоправних дурниць, які перетяли б йому шляхи повернення до Подолянки, — він іще сердився на панну, але вже думав не про її підступність і лукавство, а про те більше, що вона там хвора лежить в огневиці і, може, навіть кличе його в нестямі недуги…

Коли він пробігав мимо шинку, де віконниці вже були попричинювані, хоч світло й пробивалось на вулицю, хтось від дверей гукнув його, і жіночий голос здався знайомим і приємним, таким приємним, аж мурашки пробігли по спині в молодика, і наш Михайлик, звернувши на стежину, підійшов до темних дверей корчми.

— Це ти, пане сотнику? — спитав той голос. Михайлик упізнав шинкарочку Настю Певну, простяг до неї руку і, сам того не хтівши, попросив:

— Горілки!

— Немає, хлопче. Всю мирославці випили.

— Бреши! — сердито відмовив сотник.

— Війна ж.

— Та й що ж?

— Царський боярин наполягає, щоб мені пан обозний горілкою торгувати заборонив… Та й запас оковитої зсяк, — пояснила шинкарка. В її голосі бриніло щось таке, аж слухати було приємно й моторошно, і хлопця обпікали ледь зизуваті очі, вся її похмура, оковита, хмільна краса, що світилась і вночі, проти місяця. Молоденькому сотникові здавалось, буцім він п'яніє й без горілки, буцім гамується біль серця, а зненависть до зарозумілої панночки й справді-таки переростає в холодну байдужість, і він, з бентежним почуттям, не зводив погляду з безтрепетних уст Насті Певної, поки та говорила якісь марні слова: — А сам пан Купа, здавшись на домагання боярина, заборонив сьогодні, покіль не скінчиться війна, торгувати горілкою.