Добравшись, нарешті, додому, до кузні Іванища, Михайлик помацки шукав попоїсти, бо не хотілось такому п'янезному будити матінку.

На теплім припічку знайшов якісь коржі.

Намацав під вікном полумисок, де вздрілася йому сметана.

Михайлик умочав коржа в полумисок, де нічого, крім світла Місяця по самі вінця, нічого й не було.

Але здавалось парубкові: смачнішої сметани в житті не куштував.

їй-богу ж, правда!

Бо ж таке почуття ним володіло, наче вибавився смертельної небезпеки.

I все бриніло в ньому радістю молодого життя.

Ти чуєш, читачу? Ти чуєш?

Бринить!

Хай бринить пiсня пята

1

Нехай бринить, хай бринить, як струна!

Як бджоли бринять над калиновим цвітом. Як слізка дівоча на віях бринить. Як будяк проти вітру бринить серед степу. Як полотно бринить у парусі. Як мислі бринять… Як душа твоя, читачу!

Нехай усе бринить, хай бринить, а ми з вами, іронічний друже мій, ми з вами попоходимо рано-пораненьку по всій Калиновій Долині, подивимось, як добрі люди в скруті війни, схід сонця вітаючи, пораються коло всяких потрібних і непотрібних справ.

2

Коло собору, на майдані, всюди було посипано жовтим пісочком, і люди порались там сумні, суворі та врочисті: мирославська громада знімала дзвони по храмах міста.

Гончар Саливон, порядкуючи, бігав по східцях то вгору, то вниз, покрикував, погейкував, підказував. А то завмирав на дзвіниці, над бильцями, на голубів розполоханих поглянувши, про сина Омелька подумавши, на поле бою оком скинувши віддалік, де вже знов подеколи стріляли, часом стиналися в поодиноких герцях, але в наскоки всім військом іще не зривались і в навальне бойовище не йшли.

Зграйно вдаривши востаннє в усі дзвони. старий Саливон закляк біля підстаршого перечасного дзвона, віділлятого лише торік — коштом гончарського цеху, гупав коли-не-коли кулаком по його холодній опуклості, прощаючись, і дзвін одповідав ледве чутним гудінням, що його, припавши до дзвона, сприймав гончар більше всім тілом, а не вухом. Цехмайстер мовчки поглядав, як пораються біля дзвона ремісники та босонога челядь з його цеху, споряджаючи в останню путь співливу душу города.

Коли перечасного скинули, нарешті, додолу, коли майнув востаннє напис на його пояску «Коштом цеху гончарського», на очах у старого заблисли сльози, і він уже не мав снаги поглянути вниз, як, здираючи гілки прив'ялого клечання, дзвін за дзвоном падали один на один, розбиваючись і зойкаючи в останній раз, як вони миттю німіли, впавши на землю.

Скрізь метушився соборний протоієрей, отець Варлам Лобанівський і, рвучи на собі патли, щось репетував, волаючи до бога й до людей, обурений блюзнірством, закликаючи мирян до кротості, до терпіння, до непам'ятозлобія, тобто до припинення війни проти нападників…

Коли ж упав останній дзвін Покровського собору, а піп Варлам зник десь, Саливон, зійшовши вниз, перехрестився й буркнув сам до себе:

— Будуть-таки гармати… — і востаннє мацав свій розбитий дзвін, де через напис «Року божого…» вже пробігла тріщина, і витирав непрошену сльозу, нишком правда, бо таки боявся, що раптом з'явиться Лукія й пресердито скаже: «Не люблю ж, коли плачуть!» і додасть: — «Скільки я разів говорила!» або ж закричить на котрогось із козаків: — «Хто розбив кухву з порохом? От уже не люблю!» або ж до страхополоха якогось присікається чи наскочить на ледаря, або й знов причепиться до батька: — «Ішли б собі, тату, додому, глина сохне ж, ядра наші ліпили б! Хто ж на війні тиняється без діла?» або покличе снідати-обідати: — «Ідіть, бо прохолоне. От не люблю ж!» — і старий гончар, як завше, почухає потилицю і сам собі скаже: — «Хоч і не рідна дочка, а вся — в матір^покійницю», та й зітхне сумовито: — «Сильна була женщина, царство їй небесне… Тільки дочки я ще більше боюсь».

I старий, оглядаючись, щоб не спіткати донечку, мерщій повертався додому, до сирої глини, до череп'яних ядер, для яких у місті Мирославі пороху ще не було.

3

Доручивши дівочу сторожу Ярині Подолянці, котра вже очуняла трохи після вчорашнього бою й прохолола кришку після огневиці, Лукія поспішала з дівчатами та ремісницькими челядниками на вишгород, до Івана Іваненка, щоб іти з ним шукати скарбів по прадавніх степових могилах, де старий алхімік спо-дівався-таки знайти селітру, щоб варити свій порох.

Іржаві лопати лежали на плечах, мотики й рискалі погойдувалися в руках… Хоч Лукія вельми й поспішала, п хазяйське око зоріло всюди: безладдя скрізь було немало і, дрочлива, як стара дівиця, наша люба гончарівна сердилась на всіх і на все.

Везли назустріч хурою з млина до пекарні лантухи з борошном, і Лукія, вздрівши, як сіється мука на дорогу, завдала, звісно хурщикам добренного прочухана.

— От не люблю ж! — репетувала скаженюща. — Війна ж на плечах, а ви, ледацюги…

— Чого це ти, дівко, на моїх підлеглих верещиш? — спитав пан Пампушка, з-за млина виходячи з лопатою, блискучою од свіжої землі. — Гримаєш чого?

— Можу нагримати й на вас.

— Немає за що, — розсердився пан обозний.

— Як то немає?! — скипіла Лукія. — Як то нема! Борошно за вітром сіють? Та й дзвони ж мали скидати вчора, а взялись оце тільки тепер! Та й кашовари: скільки вони сала кладуть у куліш? Ось такий кавалочок на ціле відро! А в базарі — на хліб ціна? Росте! Та й скарби шукати — ви хіба людей послали з Іваненком? Довелось оце мені самій, з дівчатами — до нього…

— На могилу, звану Сорокою? — спитав обозний. — От і добре, дівчаточка! Ідіть, копайте! — і, сівши на таратайку, запряжену парою добрих громаків, торкнув рукою пишно вбраного кучера, що височів на козелку, знайомого вже нам безробітного катюгу Оникія Бевзя. Красуючись у новому запорозькому жупані, вчора хорошенько зшитому замість того, який так безжально пошматував на нім Козак Мамай, Оникій гаркнув на коней, і таратайка рушила, збивши в носи Лукії та її подругам чорнющу хмару пилу.