I тут ось почалась та розмова, яка поміж чоловіками здатись може дивом дивним, бо наш брат, мужчина, в цім ділі завше буває скромним: навіть вірші про своє кохання по журналах друкуючи, навіть на цілий світ про те своє лихо співаючи, коли без рими, без музичного супроводу й без гонорару, ми про своє кохання здебільшого мовчимо. Але тут зайшла між Козаком і паном сотником ота надзвичайна чоловіча розмова про кохання, котра може вилитись лише зрідка, в хвилини дружньої одвертості, коли все так уже болить, що мовчати немає снаги.

Мамай розповідав молодикові про найкращу в світі дівчину, котра його дожидає багато літ, розповідав, наче давньому бойовому побратимові, і довір'я старшого й мудрого товариша так зворушило Михайликові серце, що він з усією властивою йому безпосередністю спитав:

— Це Лукія?

— Лукія.

— Чи не пристаркувата ж?

— А я? — посміхнувся Мамай.

— Та й некрасива ж.

— Зате сильна! Мені ж тра такої жони, щоб дітей досхочу.

— Коли ж то буде?

— Ніколи, мабуть… Війни вбивають кохання моє…

— Та війна ж не триватиме вічно!

— Не житиме вічно й кохання. Вони помовчали. Послухали.

Бо ніч була дзвінка.

Калатали серця.

Солов'ї заливались.

Цвіркуни про своє існування волали до неба.

I сови кричали, як мордовані діти, в монастирських руїнах.

Мамай проговорив:

— Вернися в архирейський сад, пане сотнику.

— Ні. Не вернусь… Я поблукаю трішки. Вранці ж — треба мені до сотні!

I, похиливши голову, юнак подався в ніч.

33

Тинявся та й тинявся без часу, без міри.

Іржали десь лошата, і кобили озивались до них.

Та Михайлик того не чув.

Брекекекали жаби.

Але й того не чув.

Тільки змерз чомусь, хоч і була ніч тепла, — аж вухналі кував зубами ковалисько.

Нічого не чув і не бачив, тиняючись.

Але зненацька, проходячи повз пишну панську кам'яницю, він почув дзвінкий жіночий шепіт:

— Кохайлику! Це ти?

— Це я, Параско, — відповів Михайлик Роксолані, що стояла по той бік лепсько викуваних штахет садиби.

Крізь металевий візерунок простягши пухкеньку ручку, пані Роксолана вхопила сотника за рукав нового жупана:

— Ти обіцяв тоді… наснитись мені, хлопчику.

— Та й що ж? — глузливо поспитав Михайлик.

— Уже. Аж двічі.

— А як?

— Так… що й не скажеш!

— Чому ж?

— Аж так солодко… ой-ой!

— Але як же? — і парубок зненацька спаленів, аж наче димом оповився наш Михайлик. — Як?

— Ти… мене… лупцював! — аж завмираючи від насолоди й заплющивши свої чудові коров'ячі очі (називали ж стародавні греки сестру й дружину самого Зевеса, Геру, волоокою!), прошепотіла в побожнім захваті пані Роксолана.

— Що-що? — розчарувався Михайлик.

— Гамселив, куди здря.

— Чого ж ти така рада?

— Гарно ж, Кохайлику!

— Що у тому гарного?

— В тебе такий кулак, такий кулак… і ти так щиро гатиш.

— Щиро?

— Коли б'єш, значить — любиш.

I пані Роксолана Купа розплющила звабливосяйні очі, напродиво хороші та неблимні, випнула до хлопця принадно закопилену губку і раптом попросила:

— Ану, вдар.

— Тю на тебе!

— Хоч раз…

I пані завмерла в солодкому чеканні стусана, без якого й не буває буцім справжнього шалу кохання, — так принаймні запевняють деякі тямущі молодиці.

— Серце як не вискочить.

— Пильнуй!

— А ти… візьми його в кулак! I стисни… I здави… чи й вирви моє серце… не закричу! Отак… отак!

I наш козарлюга, перемагаючи парубоцький страх перед жіночим тілом, намагався захопити в кулачище гаряче серце молодички молоденької, і намагався стиснути, і намагався вирвати, і пані Роксолана й справді не кричала, ні, а серце в неї калатало так, що й сам пан обозний у хоромах від того веселого гупання мусив би либонь пробудитися, щоб, крий боже, не прогавити свого законного добра.

Але ні!

Пана Купу в той час ніяка сила в світі не могла б повернути до тями, бо він…

Бо ж він, ублаживши дружиноньку, хропів на всі заставки, еж йому й на думку не спадала достотня причина такої подружньої запопадливості, і він сам докладав усіх сил до сповнення заходу Роксолани, власним старанням наближаючи свій підступно вготований кінець.

34

Ще гаряча від обіймів шлюбного чоловіка, Роксолана спалахнула вогнем жаги від самого лише дотику прездорового парубка і незчулась, як він, у досаді на все жіноцтво, зневірившись у силі чистого кохання, одним духом перескочив кований паркан, як схопив її на оберемок та й поніс у глиб садка, не вгадавши, звісна річ, як заворочався в ту мить на своїм ложі пан обозний, котрому снились горобці: наляканий Мамайовим пророкуванням, він кишкав та шукав на них, але його знов тягла в обійми Роксолана. «А шу-шу!» лякав він горобців…