— Де ж панночка?

— Поперли… он туди.

— Скільки ж було їх?

— 3 домініканцем… шестеро, — I Варфоломей, що вже| довгу часину біг за викрадачами назирці, був спробував підвестися з купини, щоб показати путь, знову звалився під вільховий кущ. — Я ось… трішки…

— Лежіть! — звелів Козак і знову спитав. — Пішли куди?

— Ген… ледве помітна стежечка.

— Бачу! — буркнув Мамай, кивнувши Іваненкові: — Біжімо!

Довго довелось би розповідати, як вони мчали по болоту, як наздогнали харцизяк-однокрилівців, як затіяли вдвох з Іваненком смертельну бійку проти всіх, — проти п'ятьох, правда, а не проти шістьох, бо ж отець Флоріан кудись уже зник разом із викраденою панною Кармелою.

Ех!.. 3 однією шаблею на двох, бо Іваненко-Іванов, звісна річ, був безоружний, вони наскочили на жовтожупанників, і хтозна, чим скінчилась би сутичка, коли б не прийшла Мамаєві з алхіміком несподівана підмога.

25

Мамай і не помітив, коли виник біля нього старий приятель, Дмитро Потреба, як рвонувся в бій переодягнений за рейтара Прудивус, коли з'явився і Мамаїв довічний друг та супутник, Песик Ложка.

Козак зауважив тільки, як один з однокрилівців, що насідали на нього, нараз дико зойкнув, закрутився на місці, намагаючись одірвати від свого товстого заду якусь нечисту силу, котра зненацька вчепилась у м'яке зубами.

Коли Мамай пірнув шаблюкою того нещасного, Ложечка вчепився ззаду в другого жовтожупанника, а коли й цей поліг від Тимошевої шаблі, то — в третього, а четвертому, що з ним рубався, поклавши дитину, Потреба, вже скочив на спину, а п'ятому вчепився в литку, і скоро всі п'ятеро харцизяк підпливали власною кров'ю, а душі їхні десь там уже летіли до пекла чи, може, й до раю, того не відаючи, що райські врата, з вини святого Петра, — на замку.

Трохи осторонь лежав — у землю носом і пан алхімік. Кров цебеніла йому з голови, і зразу навіть не можна було зрозуміти — живий він, уже вмер, чи саме конає.

— Поранили Іваненка! — скрикнув Мамай і кинувся до Іванова.

— Поранили? Мене? — неуважно перепитав алхімік і втратив свідомість.

Мамай зірвав кілька корінців гладушника, що на нім уже сяяли ясножовті квіти, вичавив жовто-червоний сік із його брунатних корінців та й змастив чималу подряпину на скроні в алхіміка й зав'язав її шматочком полотна, видраного з пелени сорочки. Та з Іваненком, видно, діялося чудне щось, і Козак поспитав:

— Ти встати не можеш, Іване?

Алхімік промимрив:

— Лягай-но й ти…

— Здурів?І

— Поглянь лишень!

— Не бачу я нічого.

— Аж ось…

— Земля й земля, — розсердився характерник.

— Залізо!

— Де ж воно?

— Диви! — і алхімік, Іванов-Іваненко, розгрібаючи вогку, вкриту буйною травою землю, жовтим нігтем тицяв у зернята й кружальця, схожі на дрібнісінькі шеляги, чорні, руді чи іржаво-червоні, суцільні й шпаристі. — Болотна руда! — задихаючись, скрикнув він, і бліде його обличчя взялось червоними плямами. Він копав рукою вглиб, а там усе більше траплялось тих кружалець, вже й завглибшки з лікоть вирив дучку, а все витягав червоні й жовті шеляги та квасолини. — Бачиш тепер?

— Скільки в цій руді заліза? — спитав Мамай заклопотано.

— На половину — половина.

— Слава богу!

Коли Прудивус і Потреба теж посхилялись над знахідкою алхіміка, на руках у старого заплакало немовля, і це протверезило всіх, хоч вони й роздивлялись на тую руду — якусь там хвилинку, не більше.

Козак Мамай здивовано поглянув на дитя й мерщій захапався бігти далі, щоб навік не втратити слід Подолянки, бо панна Ярина з домініканцем, певна річ, мали ж бути ще десь тут, поблизу, серед мочарів та боліт.

— Ти підеш зі мною, — кивнув Мамай лицедієві. — А ти, Іване, місцину затям та й назад, до Мирослава: приведеш сюди копачів. Ви, Потребо, вертайтеся з нами.

— Дитину ж до міста комусь треба нести! — кивнув на колишнього запорожця Тиміш.

— Дитину? — і Козак Мамай спитав: — Чия це? — і, заклопотаний продовженням погоні, відповіді не чекавши, порадив: — Дитинку віддайте алхімікові! Ти однесеш, Іваненку…

Потреба й хотів уже був доручити малятко Іванову, але той звівся від землі, і всі побачили, що його сорочка скривавлена, що кров цебенить з рукава.

— Таки поранили? — стурбовано спитав Мамай. Іваненко промовчав, але в ту ж мить захитався і мало не впав.

Його ледве встиг підхопити Прудивус.

— Куди йому з дитиною! — промимрив спудей.

— 3 Іваненком зоставайтесь ви, Потребо: сюди приведіть по руду мирославців! — і попросив: — Не баріться.

— Дитина ж! — кивнув на свою ношу дід Потреба.

— Залізо ж! — кивнув на розриту дучку Іванов-Іваненко.

— Дійдете? — стурбовано спитав Козак.

— Треба дійти, — відповів алхімік.