I раптом присікався до якогось парубійка, що стояв поряд з Михайликом, на сусідньому возі:

— Смішки з чужої лемішки: своєї наколоти, та й реготи!

4

А Прудивус, розходившись, прожогом тяг виставу далі.

— Я таки панну полапаю, — наполягав він.

— Не руш!

— Визвірився, як господь-бог на святого Петра. Чого це ти?

— Смерть не твоя ж!

— Коли б вона була моя, я до неї й не квапився б. А на твою згубу глянути кортить.

— Нехай-но я колись погляну на твою.

— Бозна-де мою шукати треба. А твоя ж тут!

— Я пожартував! — і пан Стецько, дурний-дурний, а вирішив голодранця облигати. — В мішку ж, бач, не моя смерть, а т-т-твоя

— Мілко плаваєш, задок видно!

— Побий мене бог і святий Дмитерко Ефеський, коли брешу!

— А коли моя, — посміхнувся Климко, — то я й не питатиму. А ке її сюди! — і Клим нараз ухопився до Стецькового лантуха і аж перехрестився з подиву: — Чого це вона така тверда? Чи пересохла з голоду? — і Климко, обома руками вчепившися в лантух, потяг, і той лишився в руках, порожній, а на кону любісінько стояла здоровенна, знайома нам череп'яна макітра — дном догори, ота сама, що її так довго торгував Пришийкобиліхвіст у гончарівни Лукії.

— Не підходь! — не своїм гласом заволав Стецько.

— То це вона тут? — пошепки спитав Климко. — Під макітрою?

— Т-т-тут, — ледве спромігся на слово Стецько.

— Чим же ми її тепер — з макітри? Хіба ломакою? — і Климко був замірився на череп'яну озію, і зайшла та хвилина вистави, яку Пришийкобиліхвіст хотів би зіпсувати і тому так старанно шукав на базарі найбільшої та найміцнішої макітри: аж надто йому кортіло, щоб від ломаки не розлетілась макітра, й він готовий був навіть скапустити виставу, аби б тільки дог шкулити товаришеві.

Отож Прудивус був замірився ломакою на ту макітру, але не вдарив, бо, видно, не настала-таки пора випускати на волю спійману чортами смерть, і Климко, витіваючи щось таке, чого і в борщ не кришать, намислив, видно, ще якусь несосвітенну капость.

— Стривай-но, пане Степане, — мовив Клим заклопотано. — А скільки ж під макітрою смертей?

— Одна, звичайно.

— А вас? Стецьків? Вас двоє? Двоє! — і він кивнув на пана Купу.

— Як то — двоє?

— Двоє-таки.

— Я ж бо тутечки, перед тобою — один! Хлопів та хамів на базарі — густо. А вельможний пан — один!

— А я?! — не витримавши, вихопився пан Купа-Стародупський. — Я — хіба не пан? — обурено повторив він своє дурне запитання.

— От бачиш! — зареготав Климко та й потіснив Стецька ближче до того краю кону, де в натовпі зав'яз обозний.

— Чи ти сьогодні п'яний на виставі? — стиха спитав Данило Пришийкобиліхвіст і знову одступив на два-три кроки, на самісінький край, та й опинився сливе поряд із паном Пампушкою, який за його круглою спиною стовбичив на березовім пеньочку, зійти не можучи, так тісно з'юрмились там притомні глядачі.

Моторошна й нашорошено кипуча тиша вп'ять запанувала на базарі, бо люди зачаїли подих. А потім знову грянув регіт.

Вони були достоту схожі, як двоє близнюків, а те, що в Демида шиї майже не було, а Стецько мав шию журавлину, і його ворушкий лисячий носок паленів між блідими щоками, як і в справдешнього пана Купи, — то ця подібність і різнота — ще більшої додавали кумедності несподіваній парі, що сама ще досі й гадки не мала про взаємну вбивчу схожість, так підступно підкреслену заходом лукавого Климка-Прудивуса: пан Стецько виглядав чистісіньким паном Купою, тільки ще кумеднішим за нього, а сам пан Купа був викапаним паном Стецьком, тільки гордовитішим та гоноровитішим, запанілим і вилюднілим на луччих харчах і перинах, з печаттю влади на блідому й вузькому державному чолі.

— То ти, я бачу, все-таки п'яний сьогодні, — стенувши плечима, знову повторив Стецько.

— А чого ж це я п'яний? Вас таки двоє!

— От-от! Двойнить в очах!

— То я — п'янісінький? — спитав Климко, а всі зареготали.

— Як чіп!

— Я?! — веселився разом з усіма Климко.

— Як хлюща! П'яний-п'янезний!

— Тут либонь усі п'янезні, як і я! — і Климко звернувся до мирославців: — Скільки ви бачите Климків?

— Одного! — загукали по всьому майдану. — Одного!

— А Стецьків?

— Двох! — ревонув майдан, знемагаючи від реготу, сміючись до сліз і до плачу.

Не стримався й Прудивус, залився сміхом, як сироваткою, а від того сміху басогласого глядачам ставало там іще смішніше, а вистава котилась далі, добуваючи все більшого напруження в юрбі, більшого тиску збуреної крові в тисячах сердець, з'єдинених ревною силою мистецтва ув одне дуже серце, яке калатало аж гупало, гучніш і гучніш, прискорюючи дихання, запалюючи очі, посилюючи жадобу до життя.