Закашляли.

Зачхали.

А Прудивус…

— От бачиш, до якого вітру я ходив! — пирснув той чортула до пана Стецька. — Хто вітрові служить, тому, сам бачиш, димом платять.

Але Стецько, в тім диму потонувши, чомусь не відповів. А коли дим трохи розвіявся… коли дим трішки розвіявся… вражені глядачі побачили…

10

— Що ж вони там побачили? Поза лугами — дими стовпами? Ні.

Вітер повіває, димок пошибає, а в тому димочку ластівка шугає?

Яка там ластівка!

… Смерть, а не ластівка, ота панна, що визволилась, нарешті, з-під макітри.

Вдавав кирпату панну той самий безвусий рухляр, Іван Покиван, усе такий же спритний, хуткий, патлатий і веселий, худий, як зелена трясця, тільки перебраний за міську панну: в картатій плахті, в плисовій керсетці, в сережках, у добрім намисті, в скиндячках, що вкривали на спині дзвінку сіножатну косу, яка звисала з потилиці, де й має теліпатись у панни дівоча коса. Були в тої панни й червоно помальовані щоки (бо завше її мучила хіть невситима до їжі), і тримала вона в руці велику людську костомаху, що їх так багато валялось тоді по степах, по шляхах і дорогах, — і вона, тая прегірка панна, виникши з диму, від пострілу, що гримнув після вдару ломакою по макітрі, преспокійно гризла гомілкову кістку, догризала, кінчаючи либонь полуднувати.

Так, так, це була Смерть, спритна й моторна господиня всього живого, яка не знає ні лестощів, ні пестощів, якій назустріч ми завше самі поспішаємо, бо ж нема сили чекати, коли їй самій заманеться по нас прийти.

Еге ж, це була Смерть, що про неї люди говорили: «тільки й правди в світі, що смерть», бо не розбира ж — хто бідний, хто багатий, хто пан, а хто людина.

Це була Смерть, яка всіх наділяла зрівна — і Стецьків, і Климків: штирі дошки й землі трошки, як кажуть гуцули, — як з лука спрягло, та й нема чоловіка!

Так, це була видима Смерть, але поява її в кумедії… тільки розсмішила глядачів.

11

Та як же було й не розсмішити!

Данило Пришийкобиліхвіст, ведучи далі роль дуркуватого пана Степана, розчовпавши нарешті, як підступно підкував його анахтемський Клим, перестрашений, позадкував на край кону і знов ненароком опинився поряд із Демидом Пампушкою.

А той Демид, глипнувши на панну Смерть, тільки сплюнув, бо ж не піддавався чортячим чарам театрального мистецтва, але в ту мить, коли моторна панна, зірвавши з власної потилиці дзвінку сіножатну косу, по-дівочому перев'язану голубою лентою, кинулась була до нього, пан Купа оджахнувся, мало не впав з пенька, хоч, правда, падати було й нікуди, — аж надто тісно стояла юрба.

Від навального нападу пан Демид Пампушка, хоч і бував у бувальцях, а замолоду навіть уславився, як звитяжний козак-запорожець, від несподіванки пан Купа-Стародупський мало не скрикнув, бо ж це, мабуть, не вельми й приємно, коли на тебе кидається з косою сама Смерть.

Та панна зупинилась, розгублена: перед нею було аж два Стецьки! — і, яку хвилину завагавшись, вона не знала що робити й скам'яніла, задубіла, завмерла, аж її поставило правцем.

Безвусий рухляр Іван Покиван, що вдавав перед глядачами панну, знав лише те, про віщо вони з Прудивусом, затіваючи чергову виставу, умовились заздалегідь, але, сховавшись під помостом, він же й не видів непередбаченої появи другого пана Стецька, і нічогісінько ж у першу мить не міг збагнути.

Щоб дати розгубленій панні змогу трохи оговтатись, Прудивус підійшов до неї впритул і став розглядати страшнувату-таки хазяйку, як розглядають, бува, коняку на ярмарку, маючи намір її придбати.

Взявши панну Смерть за підборіддя, Климко оглянув зуби,

Панна й не поворухнулась, наче нежива.

Він потикав пальцем в осклянілі очі, а панна й не зморгнула, не кліпнула, не блимнула, не кивнула, мовби це була штучна лялька.

Прудивус постукав їй по руці понижче плеча, але й звук одгукнувся, мовби Прудивус ударив по сухому дереву, а чи по кості, а не по тілу живої істоти.

— Що з тобою таке, люба панночко? — спитав у Смерті нетяга Клим.

— Закоцюбла! — ледве промимрила Смерть ї додала: — Поглянь лишень на мене з ласкою, і я відтану.

Прудивус поглянув з ласкою, і всі зареготали.

— Тепліше. 3 любов'ю!

I Прудивус поглянув тепліше:

— Люблю тебе, як гірчиця мед! А глядачі від сміху аж заплакали.

— Гарячіш поглянь! — попросила панна. — 3 пристрастю! Климко-Прудивус поглянув гарячіше, з пристрастю, і все це

було так смішно, аж глядачі не тямилися з реготу, бо ж панна Смерть, і справді-таки, відтанула, зігрілася й повернулась до своїх обов'язків, тобто знову кинулася з косою на Пампушку, а Данило Пришийкобиліхвіст, щоб панові обозному прислужитись і одвернути від нього увагу рухляра, що зображував Смерть, раптом згадав про дальший розвиток своєї ролі і мерщій покликав:

— Панно Смерть, я ж — осьдечки!

— Не тра панну клопотати, панна знає — кому дати! — сказав Клим, наче гвіздком прибив, і пан Стецько спинився, убитий з пантелику. — Панна знає — кому дати косою по потилиці! — і кивнув на пана Купу: — Людям свято, свині — смерть!

А панна Смерть тимчасом, добре знаючи закони божі та сценічні, які не дозволяють припиняти дію, бо інакше — смерть усьому живому! — кинулась одразу хапати обох Стецьків, тобто Данила й пана Купу.

Страшенний шарварок знову знявся на кону і в безмежному залі, бо люди вже останні сили втрачали од сміху.