А він сам, гой довготелесий Климко-Прудивус, зникши тимчасом поза коном, уже виринув з другого боку, скоренько перебравшись за козака й застібаючи на ходу нап'ятий на голе тіло старенький червоний жупан і шукаючи поглядом, куди по-літи старе лахміття, щоб руки звільнити та причепити шаблюку, що стирчала під пахвою… Лукаві мислі Климкові крізніли на виразному обличчі, і кожен рух його душі осявав цілу постать базарного блазня, який, видно, віддав себе служінню народові un saecula saeculorum, тобто на віки-вічні…

Поки Стецько його повернення не зауважив, Климко жбурнув стару одежину куди здря, на прездорову макітру, що під нею нудила світом панна Смерть, ще й сторч поставив на своїм лахмітті вітром підбиту шапку-бирку, і все лягло і впало так, що можна було подумати, мовби то й не макітра зовсім, а сам нетяга-Климко сів на землю, обернувшись спиною до глядачів.

Скоренько впоравшись, Климко вихопив шаблюку і ступив до Стецька, і таку пику скорчив, аж пан, півтора людського, й не впізнав шелихвоста, котрий наділив йому того кота в мішку, що й досі бовванів на вершечку Бевзевої шибениці.

Аби пан і далі не спізнав його, просторікуватий Климко забалакав з ним не по-людському, а віршем:

— Я — запорожець, воїн справний,

Я лицар всьому світу славний,

Бо воріженьків подолав:

Усім, хто ліз до мої хати,

Заступнице пречиста мати,

Я добрих духопелів дав…

3 самою Смертю хочу стати

До бою, —

Зброю

Зрихтував!

Якби придибала вона,

Завдав би їй прочухана!

Прудивусів бас гримів над мирославським базаром, і всі його слухали, хоч і говорив мартопляс віршами, як це тоді, на превеликий жаль, у виставах здебільшого водилося, хоч марнослівні вірші на кону — ані тоді, ані тепер не тішили й не тішать глядачів і лицедіїв, крім хіба тих чудових винятків, коли з кону бринять мерехтливі п о е т и ч н і строфи Шекспіра, Пушкіна, Ростана чи Лесі Українки, — хоч, може, це мені тільки так здається, бо ж актори наші здебільша втратили тепер уміння читать на сцені вірші, бо ж не вмів того навіть великий Бучма.

9

Отож і вірші, якими несподівано (з ким біди не буває!) заговорив Климко, як і здебільшого вірші в театрі, були велемовні й незграбні, і Пришийкобиліхвіст аж очі витріщив, почувши рими в послідовно прозаїчних вустах Прудивуса:

— Ішов паночок з міста,

За ним дівочок триста…

За ним?

За ним?

За ним!?

— Та ні, повів їх Клим!

— А панночка ж яка

Лишилась для Стецька?

Хоч далі, не витримавши в розмові з глядачем навіть незрівнянної насолоди від своїх власних віршів, Прудивус рада том заспівав:

— Коханням серце — вщерть,

А панна ж тая — Смеееерть!..

I замовк, аж ніби сам злякався свого єрихонського голосу, л пан Стецько обережно спитав:

— Це ти часом не з мене кпиш, козаче?

— Ти ж — лагідний. Тютя!

— Яка це тютя?

— 3 полив'яним носом. Глиняна! Ота, що в ню діти на базарі свистять. Еге ж! Тебе дурять! 3 тебе глузують! А ти? Облизав макогона!

— Та він же втік, отой Климко триклятий!

— Аж ось він! — і дідько лукавий кивнув на макітру, сховану під Климковим шарпаним і драним убранням. — Осьдечки сів та й спить. А ти? — і він подав йому дрючка. — Тримай!

— Навіщо?

I Климко знову заговорив не по-людськи:

— Візьми отсю палицю

В свою міцну правицю

Та й бий того мазницю,

Проклятого п'яницю,

Що збув тобі лисицю,

Щоб крівцею зросив він

Усю отсю травицю…

Трах, бах, тарабах,

Лупцюй хама по губах!

Коли ж пришелепуватий пан Степан, схопивши дрюка, торохнув по Климовім лахмітті, під яким стояла макітра, крихка полив'яна посудина, як про те й попереджала гончарівна, не витримала й хряпнула, розпавшись на дрібні черепочки.

I тут же, страшно й сказати, гримнув вибух.

Усе заволоклося димом.

Глядачі сахнулись від помосту.