Приходжу додому, а Яна немає. На столі записка. «Вибач, я пішов»…

Пішов то пішов, відкриваю коньяк і починаю пити його з горла. Раптом щось дає зворотну реакцію — ледь встигаю добігти до нужника і вибльовую тістечка, чай і кілька ковтків коньяку. Пляшку ставлю до холодильника, сідаю на диван і починаю дивитися телевізор.

Сука, думаю я, в мене ж вимкнений телевізор, однак я все одно сиджу і продовжую його дивитися. Бачу себе, свої нереалізовані потаємні мрії та музику… Вона починає надто голосно грати, я розумію, що я ще молодий і мені ця музика байдужа, як часом буває байдуже батькам до їхніх дітей, коли ті діти, нещасні та голодні, ховають свої брудні циганські руки під футболки та сорочки, у руках тримають пакети з клеєм, який смердить на весь тролейбус. Ти розумієш, що приховують ці діти, усі все розуміють, але дітям пофіг, що хтось щось розуміє, тому що їхнім батькам абсолютно начхати на них, як, власне, і мені, і всім, хто їде цим тролейбусом. Мені абсолютно начхати, бо я знаю, що майже ніщо не перевиховає цих дітей, що дві третини з них не доживуть до повноліття, не говорячи вже до старості, саме до тієї старості, коли безкоштовний проїзд у тролейбусі стане невід’ємною складовою тіла, коли, дивлячись на молодь, починаєш її ненавидіти не за те, що вона надто відверто зодягнута або не поступається тобі місцем, а тому, що ти старий, а вони молоді.

Я теж був молодим, скажеш ти, я теж мав свої зуби, займався сексом — то нічого, що надто швидко кінчав, але, все ж таки, мав його, — у мене були модні штани, я їх перешив зі старих дідових, усе було набагато крутіше, ніж зараз… Тепер у мене є «москвич», але я їжджу тролейбусом, у мене є дружина, але і вона не пам’ятає, що таке секс, ми вже іноді забуваємо, як нас звуть і коли у нас день народження. І дружина невдовзі мене поховає, і це нормально, бо ж я мужчина, а мужчини живуть менше від жінок. Правильно?

Правильно…

Кімнатою пробігають тіні забутих предків, я встаю на ноги, йду до клозету, знаходжу там дихлофос і починаю пшикати його собі у рота… Мені пече, мені боляче, але ж я дурак, і це здається мені нормальним, я маю на увазі споживання дихлофосу… Я хочу витравити всіх тарганів зі своєї голови, щоб вони не заважали мені жити, робити правильні вчинки, плазувати перед системою, мати порядну дівчину, яка б працювала бухгалтером в аудиторській компанії, роз’їжджати на червоному дореволюційному фіаті, взимку їздити в Славське, а влітку — до Євпаторії… Це було б досить нормально, ні?

Від дихлофосу мені паморочиться у голові, я падаю усім своїм обм’яклим тілом у фотель і намагаюся заснути, але це у мене не виходить, тому свої думки, наче через іржаву м’ясорубку, я скеровую до Яна, якого маю неодмінно вбити або покалічити, на крайній випадок — підставити, влаштувати йому таку подлянку, щоб він мене просто-таки зненавидів…

Тоді я сидів і думав про Яна, який, в принципі, нормальний хлопець, старий, скривджений, але нормальний. І я його люблю. Моя аналогія з тим, що я хочу порівняти, здасться надто примітивною, але тим не менш, я почав порівнювати Яна зі своїми речами, із тими речами, які супроводжували мене якусь частину мого життя, речами, які стали мною, які вписувались у мою дійсність досить гармонійно, але за якихось не досить зрозумілих мені обставин кудись зникли, якимось чином розтанули, розбились, розлетілись, залишивши по собі в моїй пам’яті важкі друзки свого великого значення для мого дитинства та і життя в цілому…

<empty-line/>

<subtitle>2</subtitle>

<empty-line/>

Колись у мого діда Воло був моторний човен. Дід його страшенно любив. Тоді мені було три роки, і я пам’ятаю, як дід мене катав по Дніпру, завозячи на острови, де ми ставили намет, розпалювали вогнище, готували макарони з м’ясом… пам’ятаю гамак, на якому я спав удень, бо ж тоді я ще спав удень, бо був малим, а дід тим часом щось лагодив у човні.

Той човен був нашою гордістю, гордістю нашої родини, він мав дістатися моєму волохатому татові, а не його брату, бо мій тато більше за свого брата піклувався про діда з бабою, допомагав звести новий цегляний паркан у провулку Ломоносова, допомагав діду Воло тягти з заводу якісь мікросхеми та випаювати з них конденсатори, у яких у невеличкій кількості знаходився якийсь дорогоцінний метал. А ще мій тато був більш чемний і не такий вульгарний, як його брат.

<empty-line/>

Окрім човна, у діда була ще і квартира. Двокімнатна, у старому будинку з червоної цегли. Окрім того, любивши мого батька, дід із бабою любили ще і мого дядю, тому вирішили, що човен дістанеться моєму батькові, а квартира — моєму дяді. Однак дід із бабою трохи поміркували й дійшли до думки, що це надто несправедливо, тому продали човен, а на ті гроші купили хату у селі під дачу. Таким чином у нас з’явилася дача.

<empty-line/>

Це було досить мальовниче село в сорока кілометрах від Черкас. Щоліта я приїздив туди зі свого розпеченого міста, вилазив на величезний клен, який ріс посеред двору, і горланив пісні — коли мені набридало горланити пісні, я йшов пастися на город. За порадою бабушки, я не мив те, що зривав, і їв жменями усе, що попадалося під руку. Зазвичай, то були полуниці та солодкий горох, пізніше — чорна смородина і маленькі огірки, аґрус та ще біла, недозріла морква… Коли мені набридало пастися, я йшов на невеличкий замулений ставок, де ловив на саморобне вудлище карасиків, які під вечір загнивали і віддавалися сусідським кішкам, ще я бігав у центр купляти жувальні гумки й пряники. Я пив молоко і загоряв під липневим сонечком, я крав із чужих городів кабачки, з яких моя турботлива мама робила смачні оладки, я пив дачний чай із липи, чебрецю, звіробою, материнки, меліси та м’яти. Щоранку я накручував по десять-двадцять кілометрів на своєму саморобному «лісапеді». Під рамою. Мене скрутить, а я босими ногами педалі наярюю, супроводжуючи це все імітацією мотоциклетного двигуна… У Софійці я перетворювався на маленького сільського цигана. Мої руки були чорні, мої ноги були ще чорніші за руки. І, чесно кажучи, мені подобалося бути циганом. У цьому було щось дике, неприборкане і справжнє…

А іноді починався сезон дощів, коли три тижні поспіль іде дощ, подекуди дозволяючи сонечку визирнути буквально на пару годин, після чого небо знову вкривалося хмарами і знову лив дощ. Через проблеми з водою, викликані тим, що ми не мали ані колодязя, ані насосу, який би качав воду, доводилось під стріхи та ринви ставити баняки й миски, щоб наповнювались водою, якою ми і милися, і потім уже, після дощу, деякий час поливали город і прали… Так от, саме у той час, коли йшли дощі, я сидів на літній кухні або в хаті під просмерділою мишами ковдрою й читав. Література мого дитинства — це література, яку звозили на дачу. Перш за все — це дитячі книжки радянських авторів. Я пам’ятаю Всеволода Нестайка, яким учитувався до сп’яніння, Миколу Трублаїні, я пам’ятаю книжки про війну, про юнаків, піонерів, які своєю мужністю захищали свою батьківщину, книжки про революцію та юних розвідників, якісь шкільні історії з дитинства моєї мами та інше… Також моє перебування у Софіївці, або, як казали місцеві, Софійці, супроводжувалося музикою. Між моїм і маминим ліжками стояла стара родіола, яка, ясна річ, програвала платівки. У нас їх було багато. У нас їх було мільйон з половиною, якщо не більше, але мені не потрібен був той мільйон, тому що було у мене десь із десяток улюблених, які кожного вечора перед сном програвались, таким чином залишаючи в моїй ще несформованій свідомості гарячі сліди дитинства, щастя й материнської любові. Цією музикою була, в першу чергу, Жанна Бічевська зі своїми міськими баладами, піснями про війну та піснями на вірші Окуджави. Я знав багато популярних у народі російських пісень, популярних у Росії народних пісень, я знав їх і, коли десь чув, дивувався, звідки ж вони знають ці пісні, це ж Бічевська, вона ж лише для обраних…

А ще пам’ятаю, як не встигав у школі, тому мені давали багато завдань на літо, які виконував у затінку під горіхом або під абрикосою… Це були найтяжчі години перебування на дачі. Іноді моя турботлива мати починала диктувати мені якісь уривки з моїх улюблених книжок, а я намагався охайно й без помилок усе це написати, тому що у нас була певна межа помилковості, здається, це було п’ять помилок. Якщо я зроблю більше п’яти помилок, ми починали писати новий диктант і аж до тих пір, поки не буде п’ять чи менше… Після цих екзекуцій я сідав на лісапед і їхав куди заманеться, я їхав, їхав, бувало, їздив іншими селами, іноді доїжджаючи аж до Дніпра, де нарешті мав змогу викупатися, після чого задоволений їхав назад, зриваючи дорогою польові квіти для букету, який обов’язково подарую мамі…