— По-перше, не підвісили, а приколотили, а подруге, не до хреста, а до стовпа, — розважливо говорить Толік. — І взагалі, неправильно на Великдень яйця красити, треба їх на Різдво. Може, подзвонити Філарету і запропонувати деякі зміни в церковному законодавстві?

— І він тебе пошле куди подалі.

— Не пошле, він же другий після Папи Римського.

— Другі після Папи Римського, — кажу, — кардинали, потім єпископи, а там і Філарет десь затесався.

— При чому тут, — уже нервує Толік, — Філарет до Папи? Папа католик, а Філарет — православний. Тим більше, у Філарета є конкурент. Володимир.

— Великий? — питаю я.

— Не знаю, — каже Толік, — не придивлявся… Там, здається, взагалі не Володимир, а Олексій.

— І взагалі, що це ми теїстичні розмови розвели? — питаю я.

— Я взагалі-то про мойву починав… — говорить Толік і підпалює чергову цигарку.

<empty-line/>

Толік — це той колишній маленький хлопчик, якому я одного разу лопаткою розсік брову. Ми виросли в одному дворі. Толік завжди був у нас еталоном чоловічої гідності, але з тим і предметом наших здивувань. Усі його вчинки значною мірою відрізнялись від учинків, які в тих чи інших обставинах робили всі ми та наші однолітки з нашою провінційною ментальністю. Толіку, незважаючи на невеличкий зріст, було зовсім не важко відмудохкати якогось п’яного хама, що, блукаючи районом, заходив до нашого двору повийобуватись. Таким хамам зазвичай було років по п’ятдесят…

А ще Толіка завжди тягнуло до дивних людей, він читав дивні книжки, зовсім не такі, які читали ми, він ще у п’ятому класі підсів на дивну, не зрозумілу для нас музику, яку ми поважали й навіть побоювались. Тою музикою був примітивний чорний реп. Примітивний, у першу чергу, через те, що якісної й цікавої музики, а особливо репу, у першій половині дев’яностих просто не було. Ми ж слухали закордонну попсу, дивилися «Хмарочос» зі Сніжаною Єгоровою, виловлювали кайф від випадкових у нашому місті концертів «Скрябіна» і «Ляпіса Трубєцкого». Із класиків слухали «Квін», «Нірвану», «Металіку», наслідували старших хлопців і слухали «Пінк Флойд», «Депеш Модд», «Радіохед»… але реп — ніхто не слухав, бо то було тупо.

Толік був сильним. Так вважалося. Толік був найрозумнішим. Так теж вважалося. Толік був дивним, і у цьому не було нічого дивного. У Толіка була дивна родина, і це теж було звичайно. Однак наш двір мав іншого авторитета, яким Толік ніколи не був, тому що ніколи не вийобувався, а авторитетом має бути той, хто проявляє більш за всіх ініціативи, хто має нові джинси й справжні (малазійські) адідаси або спранді. І, звичайно, той, хто більше за всіх бреше. Толік був авторитетом лише в іграх «козаки-розбійники» або у дратуванні сторожа чи у битті скла в нашій школі. Чому так? Тому що Толік читав книжки на тему «спєцназ», «як вижити в екстремальних умовах», «виживання по методу САС» тощо. І потім, вже у восьмому-десятому класах, коли ми майже всім двором вступили до «Пласту», Толік був там найуспішнішим пластуном, швидше за всіх отримав «учасника», а коли ми отримували «учасника», Толік успішно здавав на «розвідника». До речі, тільки я і Толік протримались у «Пласті» довше за всіх. Тому нас іноді називали скаутами або бойскаутами, що нас страшенно дратувало. І не через те, що якось воно вже образливо звучить, а просто що ви знаєте про скаутів, ви, бля, пінгвіни недороблені. Бойскаут — це було, взагалі, верх усіх образ… Бля, ну шо за «бойскаут», це шо вам, північні американські штати, посиденьки навколо багаття з тупими й нестрашними страшилками про скаженого гризлі? Чи, може, дай харт типу «у носа чи під дихало?»…

Та то таке, бо у десятому класі віяннями моди я захопився чорною музикою і ми з Толіком відокремилися від усіх наших двірських колєг. У нас були спільні інтереси, і ми ходили чіпляти дівчат, коли хлопці з двору протирали свої в’єтнамські джинси на засалених і відполірованих лавках.

На відміну від мене, з Толіком ніколи не траплялося серйозних проблем, він ніколи не влазив у трафунки з кримінально-детективним характером, його амурні історії здебільшого закінчувалися звичайним набриданням один одному й безслізним розлучанням. У мене ж усе було брутально, криваво, подекуди навіть жертовно. Кілька разів я намагався театрально покінчити собою, привселюдно виривав волосся, дряпався на дахи, вдавав довготривале оціпеніння, безпросвітно прогулював заняття в школі, писав пафосні епатажні вірші, вів щоденник, лаявся матом і читав Олександра Блока. Толік усе розумів, проте моїх крайнощів не поділяв.

І ось тепер доля нас з’єднала знову…

Я так детально розповів про Толіка не тому, що він має відіграти в цій історії таку вже важливу роль, а тому, що він відіграє цю роль у моєму житті…

Наступного дня він показав мені свої штани для стриптизу, які знімались одним рухом, велику гантель на двадцять кілограмів, аби підтримувати форму, і метелика, який придавав пікантності його зовнішності. Це, в принципі, були майже всі речі, які він із собою привіз.

— Толік, — звернувся я до нього, — може, краще психологом?

— Ні, — сказав Толік, — моє покликання — стриптиз.

Я і не заперечував, тільки, знаючи Толіка, дещо вагався щодо його професійних якостей стриптизера…

На той час мене вже де-не-де друкували, у мене була порівняно непогана робота, порядна дівчина й чесно зароблений гастрит на нервовому ґрунті. Не знаю, чи заздрив мені Толік, мабуть-таки, що ні, але прийшов час, коли треба було продемонструвати свої здібності, і він попрохав мене піти разом із ним до розважального комплексу, що на Лук’янівці. Я чекав його внизу біля входу. Охоронець жадібно розповідав мені про невдячність його професії, я роздивлявся тупі гірлянди і з розумінням плескав охоронця по спині.

Через півгодини вийшов Толік. Розлючений і, ймовірно, розчарований у житті.

— Мене принизили, — плакав Толік.

— То тебе взяли чи ні? — питав я.

— Ні, — плювався він. — Йобана худорба! Мене принизили, сказали, щоб я підріс і підкачався…

Я знав, що цим усе і закінчиться…

Наступного ранку Толік склав свої шмотки, відмовився від квартири, яка мала звільнитися за добу, залишив мені гантель, штани і поїхав назад, додому…

<empty-line/>

<subtitle>5</subtitle>