<empty-line/>

Коли на дачу приїздив батько — для мене це було свято. Тому що саме він намагався мене навчити щось робити руками… У нас була майстерня, де було багато різних інструментів, якими я не вмів користуватися. Батько навчив мене користуватися лише рубанком та долотом, але, за іронією долі, я терпіти не міг столярне діло, тому батько навчив мене ще й фарбувати і лагодити дах. Усього іншого мені доводилося вчитися самому. Мені було цікаво, і я хотів, як дід, підперезавшись фартухом, стояти за станком, щось там точити, паяти, тому перше, що я взявся досліджувати, — це паяльник. Улюбленою справою в мене було плавити каніфоль і смердіти ним на всю хату. Після каніфолю було ще олово, яке плавити було не так цікаво, але якщо залити його в якусь формочку, то виходило непогане серце або зірочка. Тоді я вже думав стати сталеваром, але раптом побачив дриль. Він був як мінімум йобнутим, а все через те, що важив кілограм сім, шалено бився струмом і постійно випадав із мої дитячих рук. Але, тим не менш, свої двадцятьтридцять тисяч дірок я всетаки зробив.

І зараз завдяки моєму батьку я нічого не вмію, а якщо щось і вмію, то лише те, чому навчився сам, але, як не прикро, я нічого так і не навчився…

<empty-line/>

А одного разу мій волохатий тато закопав мене в запліснявілу вологу землю.

Він дуже легко, не вкладаючи в це великих зусиль, розстріляв моє дитинство, він розстріляв його, не закриваючи йому очі, у притул, у лоба, розстріляв його списаним калашом. Це сталося одразу після того, як моя мама поїхала до Києва.

Тоді я навчався в дев’ятому класі, мали бути екзамени, і в мене було кілька днів, аби підготуватися. Ключі від дачі були в тата, а на той час тато вже зі мною не жив. Його помешкання знаходилося десь біля водоканалу, і я пішов до нього пішки. Червнева свіжість розгойдувала мої очікування щодо поєднання корисного з приємним, тим більше я вже цілий рік не був у своїй Софійці…

Приходжу до тата.

— Привіт, — кажу йому.

— Здоров, — відповідає він мені.

— Слухай, — кажу, — у мене зараз екзамени, і я хочу поїхати до Софіївки, підготуватися…

— Нема, — каже мені папка.

— Чого немає? — з диким нерозумінням питаю я.

— Дачі немає, — відповідає він і якось несміливо посміхається, — я її — продав.

— Як? — питаю я.

— Отак.

— Зрозуміло, — відповідаю я, розвертаюсь і тихцем іду додому.

Тоді це мене не так засмутило, як уже більш пізнє усвідомлення, що у мене викрали і розтрощили об брудний міський асфальт частину мого дитинства, а головне, що вже не буде того лісапеда, тих комариних вечорів, багаття, майстерні з дрилем, а головне, що всі платівки Бічевської та дитячі книжки — невідомо куди поділися. Тоді це було не так важливо і я не дуже цим переймався, не цікавився, де ж ті мої книжки, платівки, моє сонце і мої польові квіти разом із польовими дослідженнями…

Я прийшов додому й подзвонив мамі, щоб розповісти про те, що сталося…

Я розповів, і мама плакала, зрошуючи своїми сльозами новий етап мого життя — підлітковий…

<empty-line/>

<subtitle>3</subtitle>

<empty-line/>

Перша моя ерекція, яку я свідомо запам’ятав, відбулась, коли мені виповнилося п’ять років. Із уже цілісної Німеччини приїхав якийсь батьків знайомий, привізши звідти чимало різних небачених мною речей. Серед них було і те, що викликало у мене ерекцію…

Це була справжня армійська сигнальна ракета. Тоді я, щоправда, не розумів, що то справжня армійська, причому сигнальна, та ще й ракета. Для мене вона була гранатою. І серед різних подарунків, у тому числі іграшкового мотокросу, якогось тупого пістолета і надзвичайного конструктора, ота граната була винятком, чимось особливим, що збуджувало мене кожного разу, коли я на неї дивився… Мотокрос зламався через місяць, пістолет був виміняний на добірку журналів «Моделіст-конструктор», основні деталі надзвичайного конструктора розгубилися, а ось сигнальна ракета — лежала. Вона була цілковито моєю, вона була Щастям із великої літери. Мене не бентежило навіть те, що я не знав, як нею користуватися, але, менше з тим, я щодня на неї дивився, коли лягав спати, і клав її на тумбочку, аби, прокинувшись, знову на неї дивитися. Я брав її в туалет, я їв разом із нею, я брав її з собою на рибалку і, якби вмів дрочити, напевно, дрочив би на неї…

Через місяць у мене почалися неврози. Я був закоханим у свій фетиш. Батьки навіть почали за мене непокоїтися, а знайомий, що якось зайшов до нас у гості, подумував про те, аби її запустити, і тільки-но він обмовився про це, я прокусив йому пальця. Закрившись у шафі зі своєю гранатою, я нікого туди не впускав і просидів там до вечора, поки не пішов отой знайомий. Увечері я взяв аркуш паперу, попередньо підвугливши його краї, аби природніше виглядало, знайшов олівця і намалював карту, позначивши хрестиком місце, де маю заховати свою дорогоцінність. Уночі, долаючи страх, я вийшов надвір і під старою вербою, біля дитячого майданчика, зарив ракету. Прокинувшись ранком, я був упевнений, що ту гранату ніхто не знайде і що, коли я виросту, обов’язково показуватиму її своїм дітям, за що ті поважатимуть мене ще більше…

Десь із місяць я щодня навідувався на місце, де була зарита граната, істерично мацав той горбик, переконуючись, що все нормально і святиня ніким не опоганена, а нащадки таки матимуть змогу побачити те, заради чого варто жити…

Одного прекрасного дня, коли я черговий раз перевіряв свій скарб, до мене підійшов хлопчик із дому навпроти, якого звали Толіком, і спитав, що там у мене…

— Що там у тебе? — спитав він.

— Нічого! — занервував я, прикриваючи лопаткою те священне місце.