Моно, очевидно, правий. Давній союз зруйнований вщент. Але ми вбачаємо своє призначення не в тому, щоб плакати за минулим, а в тому, щоб в неймовірній різноманітності сучасних природних наук спробувати знайти провідну нитку, що веде до якоїсь єдиної картини світу. Для класичної науки такою моделлю був годинник, для ХIХ ст.— періоду промислової революції — паровий двигун. Що стане символом для нас? Наш ідеал, мабуть, якнайповніше виражає скульптора — від мистецтва стародавньої Індії або Центральної Америки до колумбової пори, до сучасного мистецтва. В деяких найдосконаліших зразках скульптури, наприклад у фігурі танцюючого Шиви, або в мініатюрних моделях храмів Герреро, виразно відчувається пошук важковловимого переходу від спокою до руху, від часу що зупинився, до часу поточного. Ми впевнені в тому, що саме ця конфронтація визначає неповторну своєрідність нашого часу. <...>

Зв'язавши ентротопію з динамічною системою, ми тим самим повертаємося до концепції Больцмана: можливість (вірогідність) досягає максимуму в стані рівноваги. Структурні одиниці, які ми використовуємо при описі тердинамічної еволюції, в стані рівноваги ведуть себе хаотично. На відміну від цього, в слабоко неврівноважених умовах виникають кореляція та корегентність.

Наразі ми підходимо до одного з нашах головних висновків: на всіх рівнях, буть то рівень макроскопічної фізики, чи рівень флуктуації, чи мікроскопічний рівень, джерелом порядку є нерівність. Нерівність, тобто те, що породжує „порядок з хаосу”.Але, як ми вже згадували, поняття порядку (або безладу) складніше, ніж можна було б думати. Лише в крайніх випадках, наприклад, у розрідженних газах, воно набуває простого змісту у відповідності до піонерських праць Больцмана. <...>

Нині наша упевненість в „раціональності” природи частково підлягає сумніву у результаті швидкого росту природознавства у наш час. Як було зазначено в „Передмові”, наше бачення природи зазнало корінних змін. Нині ми враховуємо такі зміни, як багатоманітність, залежність від часу і складність. Деякі із змін, що відбулися в наших поглядах на світ, описані в цій книзі.

Ми шукали загальні, всеохоплюючі схеми, які допускали б опис мовою вічних законів, але знайшли час, події, частки, що зазнають різноманітні перетворення. Займаючись пошуком симетрії, ми із здивуванням помітили на всіх рівнях — від елементарних частинок до біології та екології — процеси, що супроводжуються порушенням симетрії. Ми описали в нашій книзі зіткнення між динамікою з властивою їй симетрією в часі і термодинамікуою, для якої характерна одностороння направленість часу.

На наших очах виникає нова єдність: незворотність є джерелом порядку на всіх рівнях. Незворотність є тим механізмом, який створює порядок із хаосу.

Порядок из хаоса: Новый диалог «человека с природой» — М.

– Прогресс., 1986. С. 34-37, 47-50, 53-61, 65-66, 357, 363.

Пригожин Ілья. Порядок из хаоса: Нов ый диалог «человека с природой» — М.: — Прогресс., 1986.

С. 34-37, 47-50, 53-61, 65-66, 357, 363.

Кун , Томас Семюел

(1922 – 1996)

Американський історик і філософ науки. Створив історіографічну концепцію науки, спираючись на оригінальну інтерпретацію поняття “парадигма”, зокрема тезу про несумірність парадигм. Історична еволюція науки, за Куном – це багатовіковий процес протиборства різних наукових колективів, в якому особливу роль відіграє чергування двох різних періодів. Перший – період “нормальної науки”, коли панівна у науковому співтоваристві модель постановки й рішення проблем, тобто “парадигма”, не викликає ні у кого серйозних заперечень і забезпечує існування наукової традиції. Другий – період “наукової революції”, коли загальна довіра до парадигми зникає, загострюється суперництво між конкуруючими парадигмами, окреслюється перехід до нового періоду “нормальної науки”. Історіографічна концепція Куна відіграла важливу роль у подоланні антиісторицистських версій логіко – нормативістської методології науки.

Основні твори: “Коперниканська революція”(1957); “Структура наукових революцій”(1962).

СТРУКТУРА НАУКОВИХ РЕВОЛЮЦІЙ.

І

Вступ

РОЛЬ ІСТОРІЇ

Якщо науку розглядати як сукупність фактів, теорій і методів, зібраних в підручниках, що знаходяться в обігу, то у такому разі учені – це люди, які більш-менш успішно здійснюють внесок до створення цієї сукупності. Розвиток науки за такого підходу – це поступовий процес, у якому факти, теорії і методи складаються у все зростаючий запас досягнень, яким є наукові методологія і знання. Історія науки стає за цього такою дисципліною, яка фіксує як цей послідовний приріст, так і труднощі, які перешкоджали накопиченню знання…

Проте останніми роками деяким історикам науки стає все важче виконувати ті функції, які їм приписує концепція розвитку науки через накопичення… Історикам все важче стає відрізняти «науковий» зміст минулих спостережень і переконань від того, що їх попередники з готовністю називали «помилкою» і «забобоном». Чим глибше вони вивчають, скажімо, аристотелівську динаміку або хімію і термодинаміку епохи флогістонної теорії, тим більш виразно відчувають, що ці колись загальноприйняті концепції природи не були в цілому ані менш науковими, ані більш суб’єктивістськими, ніж що склалися на сьогодні. Якщо ці застарілі концепції слід назвати міфами, то виявляється, що джерелом останніх можуть бути ті ж самі методи, а причини їх існування виявляються такими ж, як і ті, за допомогою яких в наші дні досягається наукове знання. Якщо, з іншого боку, їх слід називати науковими, тоді виявляється, що наука мала елементи концепцій, абсолютно несумісних з тими, які вона містить в даний час. Якщо ці альтернативи неминучі, то історик повинен вибрати останню з них. Застарілі теорії не можна в принципі вважати ненауковими тільки на тій підставі, що вони були відкинуті. Але у такому разі навряд чи можна розглядати науковий розвиток як простий приріст знання…

Поступово, і часто до кінця не усвідомлюючи цього, історики науки почали ставити питання іншого плану і простежувати інші напрями в розвитку науки, причому ці напрями часто відхиляються від кумулятивної моделі розвитку. Вони не стільки прагнуть відшукати в попередній науці тривкі елементи, які збереглися до сучасності, скільки намагаються розкрити історичну цілісність цієї науки в той період, коли вона існувала. Їх цікавить, наприклад, не питання про відношення переконань Галілея до сучасних наукових положень, а скоріше відношення між його ідеями і ідеями його наукової спільноти, тобто ідеями його вчителів, сучасників і безпосередніх наступників в історії науки. Більш того, вони наполягають на вивченні думок цієї і інших подібних спільнот з тієї точки зору (що зазвичай вельми відрізняється від точки зору сучасної науки), що визнає за цими переконаннями максимальну внутрішню узгодженість і максимальну можливість відповідності природі... Даний нарис переслідує мету охарактеризувати хоча би схематично цей образ, виявляючи деякі передумови нової історіографії.