Протягом 1918-го року влада в Одесі постійно переходила з рук у руки. Історія зберегла пам’ять про сімнадцять переворотів. Місто поперемінно займали французи, німці, англійці, поляки, австрійці, петлюрівці, колчаківці, денікінці, гетьманці. Театри, тим не менш, працювали, кабаре розважали публіку, поети друкувалися. І хвиля за хвилею біженці — у тому числі дуже відомі в художнім середовищі — з’являлися в Одесі. « Ми живемо на політичному курорті, — описував Л. Камишніков унікальну культурну ситуацію, що склалася в місті влітку—восени 1918-го року. — Через крихітну точку на глобусі, іменовану станцією Орша, дістаються до нас цінності колишньої Росії. Уже приїхали: Алєксандр Бенуа, Юрій Озаровський, Микола Євреїнов, А. Л. Толстой і ще приїде багато гарного і розумного народу. У драматичному театрі в нас грає Єлена Полевицька, у міському театрі буде Шаляпін. Несподівано для себе ми розбагатіли. Ще вчора ми мали убогий театр, убогу літературу, вважалися глухими провінціялами. Десь у закуті неосяжної Росії стирчала маленька Одеса і зрідка її відвідували знаменитості. Але одного сонячного ранку ми прокинулися багатіями».

Валентин Катаєв і Юрій Олєша. 1920-ті роки

Отже, в часі, коли Одеса зайнята частинами Добровольчої армії, літературно-театральний журнал «Мельпомена» друкує інформацію про художнє життя в Москві й Петрограді під рубрикою «Вісті із Совдепії». В одному з номерів журнал повідомляв: « Повернулися з поезо-концертного турне прем’єр міського театру де Нери, артист міського театру Н. Горчаков, лавреат Одеської консерваторії Д. Ліфшиць і поети з клюбу „Зелена лямпа“ Юрій Олєша, Пьотр Єфімов, Георгій Долінов, Леонід Нєжданов та Емілія Нєміровська. Поезо-концерти пройшли з великим художнім і матеріяльним успіхом. У найближчому майбутньому відбудеться нове турне (Київ — Харків— Полтава та інші міста). Замість Петра Єфімова, який захворів, їде поет Вал. Катаєв».

Щодо відкриття «Клюбу поетів» його учасник Є. Окс згадував: « Невдовзі було влаштовано святкову вечірку з нагоди відкриття клюбу. Неабияким стимулом була діжечка спирту, трофей операції з обміну Міті Ширмаха. Він обіцяв за неї шкіру на взуття якомусь лейтенантові з германського війська, але, знаючи, що евакуація не забариться, не дуже квапився з тією шкірою. Дочекавшись слушного моменту, Мітя буквально вихопив з рук німця омріяну діжечку, запевняючи, що візок зі шкірою стоїть за рогом. Ляйтенант утік, наздоганяючи свою частину, а трофей — діжечку — Мітя пожертвував на відкриття клюбу.

Хай там як, але спирт був. Втім, ніхто не знав, як його пити. Намагалися розчиняти водою, але він мав аптечний присмак. Хтось мудро порадив пити його з медом. Сказано — зроблено. Частину спирту виміняли на мед. І ось уже вся компанія — поетки, поети, художники — згуртувалися довкола великого столу. На столі у великих фужерах, кимсь позичених, налито спирт із медом. Всім смакує, легко п’ється, і ніхто не підозрює, наскільки підступний цей напій, що навіть слона може звалити з ніг».

На обкладинці «Мельпомени» 1918-го року регулярно з’являється рекляма кабаре «Ґротеск», що розмістилося на вул. Дерибасівській, 10. У рубриці «Театральне життя в Одесі» повідомляється: « Театром „Ґротеск“ прийняті до постановки три п’єси поета Юрія Олєші „Розповідь про Праксителя“, „Нарцис“ та інтермедія „Сон кокетки“». Незабаром «Фіґаро» повідомляє: « У театрі „Ґротеск“ почалися ґастролі виконавця ориґінального жанру сценок з дитячого життя П. Лопухіна. До 9-го циклу увійшли мініятюри: „Баби“, „За минулого часу“, „Сатир і німфа“, „Суд Соломона“, „Панни“, витончена п’єска поета Юр. Олєші „Нарцис“». До речі, це були перші кроки Олєші в драматургії, про які нічого більш невідомо: ані про сюжети п’єс, ані те, чи були вони в підсумку поставлені.

Натомість щодо журналу «Театруда» можна з певністю ствердити, що він існував, а сама історія цього видання унікальна, як і все, що стосувалося строкатого безчасся 1910-х років. Словом, як це робилося в Одесі? Наразі суто «по-харківськи», адже ініціятива створення неоковирного часопису «Театруда» належала Борису Глаголіну, який, ґастролюючи як артист і режисер Суворінського театру, спершу працював у Харкові 1915-го року в театрі H. Н. Сінєльнікова, після 1917-го перебував тут уже як член Всеукраїнського театрального комітету, а вже в 1917—1918-х роках видавав в Одесі вищезгаданий журнал.

Загалом це було літературне видання з пролетарською підкладкою. Тобто декадентські віршики «про троянди і солов’їв» присмачувалися статтями про нагальні завдання пролеткульту. Обкладинку «Театруда» («Театр труда») намалював юний харків’янин Б. Косарєв, який відстав від утікаючої Добровольчої армії Денікіна. Інші учасники проекту були в тому ж дусі часу. Наприклад, письменник Бабічев, організувавши «Комуну Земного Шара», носив у портфелі гальмо від конки, яке слугувало йому замість радіо для зв’язку з Марсом. « Я, Антихрист, покликаний вирішувати долю всесвіту», — так починав він свої статті в «Театруда». Будучи інженером, прийшов якось Бабічев до виконкому організовувати «Театр Міровой Комуни». Приміщення знайшли, акторів підібрали. «Ну, а скільки ж вам, товаришу Бабічев, стільців знадобиться?» — запитали у виконкомі. «Та я гадаю, що два мільйони на якийсь час вистачить», — бадьоро відгукнувся той. Жарти жартами, але саме з фантасмагоричних видань на кшталт «Театруда» народилася цілком поважна « южнорусская школа» в особі Багрицького й Кірсанова, Бабеля, Олєші й Катаева, Ільфа й Петрова.

Навесні 1919-го року Одесу займають червоноармійські частини. Судячи з документів, молоді поети зустрічають їх з ентузіязмом, про це саме спогадує І. Бунін, розповідаючи про бурхливе засідання Союзу з організації профспілок 29-го березня (11-го квітня) 1919-го року. « Гурт молодих поетів і письменників, Катаєв, Іркутов, з гострим обличчям, схожий на злочинця, Олєша і Багрицький та інші, — нотувала в щоденнику В. Буніна, дружина письменника, — виглядали як повні негідники, кричали, що вони готові вмерти за радянську плятформу, що треба профільтрувати збори, заткнути рота буржуазним старим письменникам. Поводилися вони брутально, цинічно і, зробивши скандал, пішли».