Незабаром пішли й червоні частини. А молоді поети-хулігани, що необачно заявили публіці про свої політичні симпатії, залишилися.

До кінця 1919-го року стан справ у театральному середовищі Одеси змінюється, до того ж, місто вже не в змозі перетравити такої кількости гостей. В Одесі росте безробіття, у тому числі й у театральному середовищі.

Уже на початку лютого 1920-го року місто остаточно займають частини Червоної армії. Навесні в Одесі з’являється поет Владімір Нарбут. Людина з рідкісним організаторським даром, він швидко збирає навколо Юґроста (південне відділення Всеукраїнського бюро Російського телеграфного аґентства) активно пишучих людей. У літературній секції Юґроста працюють І. Бабель, В. Багрицький, І. Ільф, В. Катаєв, Ю. Олєша, З. Шишова, Л. Славін, а також юний харківський художник Б. Косарєв. Одеський «Колектив поетів» замість «поезо-концертів» починає складати «підтекстовки» до аґітаційних плякатів і налагоджувати кореспондентську мережу в найближчих селах. А також виступає з «Усними збірниками», чи пак поетичними виставами в їдальнях, що розташувалися на місці колишніх фешенебельних кафе, а потім і в поетичному кафе «Пеон IV».

Навесні 1920-го року в Одесі Ю. Олєша складає одноактну п’єсу «Гра в плаху», і тоді ж її ставить Театр революційної сатири. Рік по тому, a саме 18-го квітня 1921-го року, автор читає «Гру в плаху» на черговому «Усному збірнику» одеського відділення Південного товариства письменників, а в середині липня репертуарна комісія Всеукраїнського театрального комітету схвалює твір Ю. Олєші, кваліфікуючи його як « спробу п’єси героїчного репертуару для мас перехідного періоду». Ще через три місяці, у жовтні 1921-го року, художній сектор Головполітосвіти України затверджує святковий репертуар харківських театрів. Серед авторів, рекомендованих для постановки, — В. Маяковський, Е. Верхарн і Ю. Олєша. І наприкінці жовтня — початку листопада 1921-го року на вулицях Харкова з’являються афіші нового «Молодого театру», які сповіщають про перші прем’єри, анонсуючи також «Гру в плаху».

« У Харкові відкривається „Молодий Театр“, — повідомляв в рубриці „Україна“ журнал „Екран“ (Вісник театру — мистецтва — кіно — спорту). — До найближчого репертуару Молодого Театру включена „Комедія воскресінь“ Тирсо де Моліни, „Театр чудес“ В. Шекспіра, „Гра в плаху“ Ю. Олєші, „Червоний кабачок“ Ю. Беляева, „Роза і хрест“ А. Блока, „Чудо св. Антонія“ Метерлінка». На чолі театру був поставлений режисер Р. А. Унґерн.

Нарешті, у 1924-му році в Одесі виникає об’єднання «Юґолеф» і починає виходити журнал з однойменною назвою. Редактор «Вістей Одеського Губкому КПБУ, Губвиконкому і Губосвітради» М. Ольшевець значив з цього приводу: « В журналі лише 13 з половиною сторінок тексту (єдина перевага). Навесні 24 року в Одесі було створено ЛЄФ. Найближча мета — служити революції (ну звичайно, звичайно), засіб — вправність. Зіпсувати кілька пудів паперу, звісно, не абияка вправність, особливо якщо маєш три сторінки платних оголошень від Держвидаву».

…На початку 1920-их Б. Косарєва було запрошено до першого в Україні Театру для дітей. У столичному Харкові розквітало театральне життя: вистави супроводжувалися бурхливими дискусіями, а про прем’єри в місцевих газетах писали з не меншим захватом, ніж про запуск Харківського тракторного заводу. « Я радий, що звідти вирвався, — описував тодішні свої ґастролі В. Маяковський, — Харків — жахливе місто…» Здається, поет кривив душею, ревнуючи до молодої пролетарської столиці. « Маяковскому грезится гудок над Зимним, / А мне журавлиный перелет и кот на лежанке», — роз’яснював такі настрої Н. Клюєв.

Двоє. Фото А. Родченка. 1932 рік

Розвиткові творчих форм на ту пору активно сприяло звертання мистців до екзотичної або фантастичної тематики. « Здорові були, марсіанції» — гукав Хома Брут у п’єсі О. Вишні «Вій». На що «марсіанці» ввічливо, але цілком у руслі тодішньої політики Партії відповідали: « Говоріть по-російському, а то ми ще не українізувалися». Віддаючи данину часові, Б. Косарєв працює, зокрема, над оформленням вистав «Хубеане» Р. Победімського та «Шторм» В. Біль-Білоцерковського.

Тогочасна естетизація ідеї інобуття проявлялася у відвертій «казковості» радянського трибу життя. Слова при тому, як правило, перетворювалися на гасла, а ті, у свою чергу, на реальні справи. Без жадного застосування « формалістичних методів ґенетики» академік Лисенко перетворював одні види рослин на інші. Але що ті рослини!

Лев Троцький з цього приводу гукав: « Ми можемо прокласти крізь всю Сахару залізницю, збудувати Ейфелеву вежу й розмовляти з Нью-Йорком без дроту. А людину покращити не зможемо? Ні, зможемо! Видати нове, „покращене видання“ людини — це й є подальше завдання комунізму».

Перебудові людської психіки справді була присвячена діяльність створеного у 1921-му році Центрального інституту праці, засновник якого, пролеткультівець Алєксєй Ґастєв, винайшов навіть спеціяльний термін « соціяльна інженерія». « Людей живих ловить… голов людских обрабатывать дубы… мозги шлифовать рашпилем языка», — конкретно формулював В. Маяковський ідею формування нової людини.

У сліпому захопленні його підтримував Н. Асєєв: « Я хочу тебя увидеть, Гастев, / длинным, свежим, звонким и стальным, / чтобы мне — при всех стихов богатстве — / не хотелось верить остальным».