Час тягнувся нестерпно довго, і грубка стала холодною, бо він не закрив комин. Нарешті про Антона згадали, і все відбувалось, як і вчора, у мовчанні. Може, серед присутніх був і Генріх, але Антон не впізнав би його навіть тепер. Після сніданку він поквапився вийти і став на подвір’ї, поглядаючи на ворота. Тут хтось гукнув його на ім’я.

– Ходи до мене, - сказав Яків, колишній лікар.
– Нема чого стовбичити на холоді.

У Якова з’явились уже риси, притаманні мешканцям Монастиря, та в ньому усе ж легко було впізнати колишнього Лікаря.

Вони повернулися туди, де ночував Антон. Кімната Якова була трохи далі. На пічці спав кіт, звичайний собі кіт, який не бажає розлучатися з тим, кого обрав собі за господаря.

– Розкажи мені про Генріха, - попросив Антон майже благально, бо він втомився шукати взимку чоловіка, що не тримається певного місця.

– Я тут недавно, - знизав плечима Яків.
– Коли потепліє, мабуть, піду далі. Це місце не для таких, як я.

– А для кого ж?

– Для воїнів. Це місце для Джона Сміта, якщо він схаменеться і не стане будувати на горі те, чого навіть не може уявити.

– Хіба Джон Сміт був колись воїном?
– і Антон згадав той сум, який приніс із собою прибулець осяйного літнього ранку, запах скошеної трави, шелест листя.

– Він убивав людей. Щоправда, не всі ті, хто убиває, є воїнами. Але Джон Сміт не знав страху, доки не усвідомив ціни власного життя. Чи тому перед ним відкрився Притулок, не знаю. Зрештою, для Притулку важливіші твої нещастя, а не твої заслуги.

– Ніхто не знає, що таке Притулок. Навіть Старий!
– злякався Антон, бо кожна категорично стверджувана думка змінює майбутні. Він, певно, не зміг би пояснити це Якову. Зрештою, зараз усі його думки кружляли довкола невловимого Генріха.

Антон вишпортав з внутрішньої кишені шматинку, розгорнув і простяг на долоні золоте кружальце, тонке і стерте від тисяч рук, що тримали його.

– Гроші?
– здивувався Яків.
– О, колись я мав їх багато! Через них у мені ніяк не могло прокинутися співчуття. Звідки це в тебе?

– Я маю віддати її Генріху.

– У обмін на щось?

Антон замислився.

– Ні, просто так.

– Тоді я помилився. Це не гроші. Це, певно, знак, що ти від Старого.

– Я теж так думаю. Можна погладити кота?

– Це вже спитай у нього самого, - засміявся Яків.
– Золото розкриває уста. То що ти хочеш почути? Генріх тут уже довго. Ми майже не вживаємо імен, зрештою, мало розмовляємо. Мені це подобається. Слова - не найліпший спосіб порозумітися. Генріх - воїн, хоча, можливо, не знає, з якого боку стріляє рушниця. Усі тутешні мешканці - це колишні воїни, які стали боятися власної і чужої смерти, будь-чиєї. І за це мають таку кару - безмежність.

– Кару?
– здивувався Антон слову з того світу.

– Еге ж… Що довше живеш у Притулку, то краще помічаєш, як позначаються на тобі всі зміни. Тобі відомий закон перекинутої монади?

– Ні, не чув.

– Суть його полягає у тому, що сьогоднішня втрата завтра обернеться для тебе блаженством. І навпаки. І знаєш, яка безбожна думка опанувала мною, яке я зробив відкриття, та й інші теж, але вони не такі циніки, щоб у цьому зізнатись, - Яків перейшов на шепіт, і Антонові аж моторошно стало від блиску його очей.
– Це не Притулок міняється, а ми самі. Те, що учора було золотим словом, нині - сухий листок. Вічне лише оте золото, що ти тримаєш зараз у жмені. Бо воно не псується, не мислить. Ти думав колись над тим, що саме об’єднує мешканців Притулку? Ну, хай прибульців, бо ми у твоїх очах — завжди прибульці.

– Надія, може, страх… Але, стривай, було щось таке, властиве майже усім!

– Що?

– Вони хотіли обернутись і глянути назад, але не могли…

– О!
– засміявся Яків.
– Коли ти знаєш, хто дав тобі штурхана межи плечі, то не насмілишся подивитись йому в очі. Будь певен, воїн не повертається до ворога спиною. А ці опинилися у Притулку, бо не побачили перед собою ворога. І життя стало для них дороге. А щодо всіх нас, хто живе тут, то що тут скажеш? Нещастя більше не об’єднує, ненависть також, смерти немає, а цілющі трави не дуже лікують… Цікаво, чому? Вони ж начебто не змінились, як і цей кавалок золота. Просто вони не діють на тих, хто вже не живий, але ще не мертвий. Коли я натішився безпекою, відіспався, від’ївся, то побачив, що нема кого лікувати, а я лише граю роль, і всіх це влаштовує: хай дитина бавиться. От я й пішов. Чи хтось плакав за мною?

– Усі знали, що тобі це потрібно.

– А може, був якийсь легкий смуток, думка: ну, ось, і я колись так піду, не прощаючись? Звісно, як нема якоїсь речі, то навіщо її протилежність? Наприклад, немає ненависті - немає і любови. Але дещо вціліло: тепло - холод, світло - темрява…

– Радість - смуток, - додав Антон, - тиша - слово…

– Я не можу категорично стверджувати, що любові тут не існує. Досить глянути на Марфу, чи на одержимого Ізидора, хоча перша прагне служити, а другий - володіти, любов - це не пристрасть, зрештою. Усе, чого я прагнув колись, я здобув, і зрозумів, що вдовольняти бажання - не є головним завданням людини. Мої бажання допровадили мене до нещастя. Як тільки зійде сніг, я піду шукати…