Шрифт:
– Не знаю…
– То про що ж ви розмовляли з обіду до вечора?
– Генріх розповів мені історію свого життя. Певно, це і те, за чим я прийшов. Хіба не знаю, що мені з цим робити.
– На це у тебе вистачить часу.
– Я знаю.
Антон почував себе дуже втомленим. Утрьох вони пішли назад, але уже зі свічкою, й незабаром опинилися під зоряним небом, а тоді опинились у їдальні, де вже не світилось. Антонові не хотілося їсти.
– Підеш завтра?
– спитав Яків, - Я досі шкодую, що покинув Старого. Якби не відчув наближення Того, то ще б там пожив. Але нестерпно думати, що Він так близько біля Воріт і може увійти до Притулку.
— Хто?
– Диявол. Моя душа все ще йому потрібна. Мушу сховатися, зробитися непомітним, перезимувати посеред лісу, серед людей, що, як і я, все ще відчувають страх і тому схожі один на одного, як брати.
– Ти певний, що Диявол існує?
– Уночі я знову вірю в його існування. Мені здається, тут ніхто не спить уночі. Буває, приходиш сюди глупої ночі і застаєш повно людей. Хтось латає одежу, хтось сукає мотузку, хтось вирізає з дерева ложку… Ти сідаєш, і теж щось робиш. Майже завжди починається розмова. Кажуть, влітку тут інакше. Ні, Антоне, не так легко подолати ніч у собі! Найтемніше перед світанком, а воїни не звикли воювати із собою. Ми підкидаємо дров. Сиплються іскри, йде тепло… Ми дивимося у вогонь, як зачаровані. Це допомагає.
– Я знаю.
– Власне, ми чекаємо світанку.
– Ти міг би його чекати з нами…
– А що, коли я сидітиму коло вогню з кимось, хто прийшов забрати борг? Пам’ятаєш того хлопця, Ізидора? Він нагадав мені його! Здатний розвалити всі мури власною одержимістю, невтішний у тому, що втратив… Оця невтішність найбільше мене тривожила, бо це одне з його імен.
– Ти помиляєшся…
– Можливо, але страх і досі зі мною. Обережність ніколи не завадить. А пам’ятаєш ту дівчинку?
І Антон раптом згадав дівчинку, як він вів до будиночка Старого і як тоді у його свідомість увірвалася похмура реальність того світу. Як він міг забути, з ким пов’язувалося це видіння!
– О так, тоді випав перший сніг!
— Я уявив собі, як невтішність змусить колись хлопця шукати цю дівчинку, і якщо вони зустрінуться, станеться щось страшне. Цей хлопець усе ще не вірить, що приносить нещастя. Ти ж знаєш, що і в Притулку можна почувати себе нещасним?
– і не чекаючи відповіді, Яків продовжив: - Життя, що тут, що там - ніби сон, від якого прагнеш прокинутися, а не можеш. Питаєш себе: невже я той чоловік, який боїться Того, чийого обличчя ніколи не бачив? Отож я так злякався Ізидора з його розгубленою посмішкою і тихим голосом, що пішов…
– Ми вважали, що тобі настав час піти. Я сподівався тебе наздогнати по слідах. Але сніг усе падав, я навіть згубив дорогу. Біля села, коли я заблукав у тумані, мене знайшов кравець Ян, - і все обійшлося. А то б я і досі там блукав. Хтозна, як доведеться повертатися…
– Так, неблизька дорога. Колись я знав, що таке вертатися додому. Про котів кажуть…
Кіт розплющив очі й уважно подивився на Якова.
– Так, котику, кажуть, що ви прихиляєтеся до домівки, а не до людини. Але то вигадка! Прихиляються до того, що люблять найбільше. Любов - це дім, який треба знайти. Він - світлий і теплий. Я і кіт знаємо, що наша надія не марна. Поки ми вийдемо через Західні Ворота, у нас знову не залишиться нічого, крім цієї надії. Туди сходяться всі, бо це Ворота Надії, а Східні Ворота - це Ворота Відчаю…
Мабуть, Антон заснув і йому приснилися ці слова, такі вражаючі й несправедливі. Прокинувся від холоду. Сидів за столом, схиливши голову на руки поряд із порожньою мискою. Ні Якова, ні його кота не було. «Ще ніч», - подумав Антон і знову заснув на мить.
Х
Одного весняного полудня через Східні Ворота увійшов дуже старий чоловік, ноги якого тремтіли від слабкості. Міг би одразу знайти для себе втіху: побачити, як цвітуть яблуні, але цього не сталося. На додаток до найбільшого лиха, немічної старості, він був ще й сліпий. Зворушений цією безпомічністю, Антон посадив старого під яблунею і став розповідати, як виглядає ця яблуня, які на ній будуть яблука: спочатку маленькі зелені, а потім великі й червоні. Бо просто яблуні не існує: цих дерев багато і між ними є щось спільне. Але людині не дуже потрібне це спільне: воно не викликає почуттів і їхнього найбільшого вияву - насолоди.
Проте старий, хоча й до серця його увійшло трохи радості, здається, не усвідомлював, куди він потрапив. Антон подумав, що слова його надто вбогі. Він пам’ятав багато слів із книжок, але вони залишилися йому чужими.
– Де я?
– спитав прибулець, коли Антон розчаровано замовкнув.
Ці слова приголомшили Писаря Східних Воріт, бо були незмінні й справжні, як золото.
Через якийсь час він повів прибульця до ошатного будиночка Старого, незадовго перед тим побіленого, серед вишень і слив, що вже одцвіли. І коли двоє старих зустрілися, то одразу зрозуміли одне одного, хоч сам Антон нічого не збагнув з їхньої розмови. Але йому стало легше на серці. Щоби стати добрим Писарем Східних Воріт, треба змінюватись, як течія ріки. Опинятися на місці прибульця, ототожнювати себе з ним. Але як же тоді залишатися самим собою, залишатися коло Воріт, а не розчинитися в глибинах Притулку? Стати досконалим в такий спосіб - ось що було важливим для Антона.
Золоті двері тепер були лише знаком, символом, а не пророцтвом. Антон волів навпомацки йти до них, тільки б не питати поради в Лі, який завжди був поруч і по черзі нагадував йому кравця Яна, режисера, Леонтія, Семмі, Якова і Генріха на прізвисько Кухар. Кожен з них володів частиною мудрості, а Лі - всім безумством, нічого не прагнучи, втішаючись маленькими радощами буття: чаєм, повітряними зміями, озерцем з рибками, співом щиглика. Лі був наче вітер чи голос флейти, прозорий, як вода у ставочку, вимощеному плитками з річища потоку.