Одне слово, я прагнув зменшити прірву між собою та іншою людиною. Доки зі мною жив мій опікун, я мало про це думав. Та насправді це теж була ілюзія: мене вабило те, що виникає між чоловіком і жінкою у певний період їхнього життя. Те, без чого світ зістарився б. Якби не було отих особливих стосунків, не виникли б ні той, ні наш світи. Це я вичитав з книжок, як і те, що кохання передбачає радість і страждання. І в Притулку воно не може виникнути, бо тут ніхто ніким не володіє, а почуття не такі сильні, щоб перевернути людське життя. Кохання, якщо й спалахне, то невдовзі згасне.

Щось схоже було в мене до тієї жінки. Вона причарувала мене своїм обличчям, ходою, а найбільше голосом, тому я й пішов за нею. Став її тінню, якої вона не помічала і зникла в глибинах Притулку. Усе це, можливо, доведеться пережити тобі самому, і тоді ти покинеш Східні Ворота. Тому запам’ятай: то був найкращий час мого життя. Я відчував справжній біль, став майже таким, як усі люди, я майже наблизився до світла, без якого наше існування в обох світах не має сенсу. Прибульці знали про світло, а я - ні. Вони відчували його наближення з тремтінням, солодким болем.

Ця жінка, яку я супроводжував наче у сні, зробила мене іншим. Місця не змінюють людей, лише найближчі їм люди чи праця їхніх рук.

Ти певно здогадався, що саме завдяки цій жінці я навчився пекти тістечка з меду, молока, масла та різних приправ. Це сталося, коли вона остаточно зникла з мого життя, тобто я відпустив її. Я хотів створити її образ, бо ніщо так не запам’ятовується, як смак і запах. Ніхто не вмів повторити це, хоч я охоче давав рецепти бажаючим. Я пік тістечка, коли мене охоплював відчай, і роздавав дітлахам, старим жінкам, чоловікам, бо тільки вони можуть ставитися поважно до солодощів, створених з ілюзій, спогадів, бажань. Згодом мене прозвали Кухарем, і саме тістечка допомогли мені забути про Писаря Східних Воріт.

Мене спочатку дивувало, що таке скромне, непримітне служіння Писарем викликало в людей упереджене ставлення. Ти, безперечно, встиг уже це відчути, Антоне. Тільки, поживши серед різних людей, я збагнув, що на межі двох світів прибулець не може зважитися на відверту сповідь. Ти сам свідок: ніхто не вимагає від нього перепустки. Наша робота проста: відчинити двері і впустити кожного, хто бажає увійти. Кожного! Для нас нічого не важить минуле цих людей, нам байдуже, що вони вчинили у тому світі. Хай цим займаються книги в Бібліотеці, перекладені з мови слідів, голосів, запахів, бо я переконаний; цих книжок ніхто не пише. Вони самі себе створюють. Бо, якби їх писали люди, то зробили б з ними те, що роблять у тому світі з усіма істотами та речами: знищують, спалюють, віддають на поталу забуттю. А тут ми лише читаємо книги про себе і про інших. Щоправда, спершу треба зуміти знайти потрібну книжку. Вона, ніби дзеркало, зобразить тебе поруч з тими, про кого написала, і тобі вже судити, чи пасуєте ви одне одному…

Ось такою була розповідь Генріха, що прозивався колись Кухар. Він і тепер деколи пік тістечка для Дитячого Притулку, але вже не для того, щоб пригадати жінку, у слід якої давно перестав ступати, а лише аби потішити дітей солодощами.

Антонові ця розповідь видалася такою простою, ніби йшлося про його життя. Поживи, яку він дістав під час зимової подорожі, могло йому вистачити на довге життя, адже історії, вичитані з книжок, не мали ні запаху, ні смаку, викликали лише тривогу.

Настала ніч, темна і холодна, коли Генріх попрощався з ним і подарував згорточок з трьома тістечками:

– Вони не зовсім свіжі, але це їм не шкодить. Віддаси одне Старому, друге - Марфі, а третє з’їж сам, коли будеш вертатися.

– А що далі, за тим лісом?
– спитав несміливо Антон.

– Повно місць, де я ще не бував. Непізнані землі Притулку. Ти ж не хочеш іти туди зараз?

– Ні, - здригнувся Антон, - я хочу додому. Там був колись і твій дім…

– Я відійшов задалеко від нього. Ну, добраніч! Не сподівався такої зустрічі…

Антон заблукав у темному коридорі. Він все одно не знав би, куди йти, якби навіть мав свічку. Пальці намацували різні двері, але неґречно було б тривожити мешканців цього дому. Було так темно, що здавалося, ніби він осліп і вже ніколи не побачить проблиску світла. Пахло вогкою землею, воском. Невидимі потоки то теплого, то холодного повітря звивалися довкола нього. Нарешті він наштовхнувся на кота, хоч то не мусив бути кіт Якова, а чийсь інший. Той засичав, але Антон озвався до нього ласкаво і попросив вивести з цього мороку. Мабуть, котові було неважко зробити цю послугу. Він потерся об ногу Антона і пішов уперед, нявкнувши перед дверима, з-під яких пробивалася вузесенька смужечка світла.

– Дякую, друже, хоч би куди ти мене привів, - полегшено зітхнув Антон. Двері перед ним і котом широко розчинилися.

– Вибач, Якове, я заблукав. Тут темно…

– «Хто не запалить свічки, той блукатиме в темряві», - засміявся Яків.

– Я розмовляв з Генріхом.

– І не повечеряв. Підемо, вам залишили поїсти.

– То ти знаєш?

– Тут усі знають, хто ти і за чим прийшов. Коли довго живеш у Притулку, неважко читати чужі думки і вгадувати бажання. Ну, як, ти задоволений?