Самий жаль на його. Якби вона могла його клясти, може б їй було легше. Але вона не могла.

Вона казала собi, що не любить його бiльше пiсля того, як вiн так iз нею зробив, але зла, зненавистi не було в неї до його.

А тi згадки, тi проклятi згадки минулого, недовгого i так страшно розбитого щастя!.. Це ж усе минуло, його немає й не буде вже нiколи… Навiщо ж їй згадується, як його очi зазирали їй у вiчi при мiсячному сяєвi?.. Бачить той погляд… чує його палкi уста на своїх устах… i як його дужi руки, обнявши її, забравшiї її всю цiлком, пригортають так могуче i так боляче-солодко!..

Безщасна кидалася по лiжку, сон утiк од неї далеко, зляканий палкими неспокiйними образами… образи минулого щастя мiшалися з образами перебутої ганьби й сорому… йшли один за одним, як хвилi в рiчцi, i не було в неї сили припинити їх, прогнати вiд себе i хоч на мить угамувати цю муку.

I довго це дiялось…

Крiзь маленьке вiконце вже починало сiрiти першим уранiшнiм свiтом. Чути було, як хтось уже проїхав улицею, а Левантина ще не спала, знеможена без краю своїми думками. Лежала, заплющивши очi, а його очi стояли перед нею i дивились, дивились на неї… пильно, нерухомо… такi великi… аж горять на чорному Романовому обличчi… Яке воно страшне стало!.. А очi все бiльшають, i все наближаються, i печуть її, печуть!.. Хоче скрикнути - не може; хоче ворухнутися - не здужає. А вони все печуть аж у саме серце, аж у саму середину серця, i його страшна рука, чорна така, як i обличчя, бере її бiдне серце, i стискає дуже, дуже, i хоче вирвати з грудей.

Крикнувши, зiрвалася на рiвнi ноги i стала серед хати, вся тремтячи.

То був сон, що на мить одну до неї злетiв, але який же страшний сон!..

Стояла i тремтiла.

– Левантине! Чого висипляєшся? На базар треба!- озвалася з другої хати Квасючка.

Левантина схаменулася. Провела тремтячою рукою по чолу i стала вбиратися.

Убралася, взяла кошик i вийшла. Надворi вже було зовсiм видко, скрiзь iшли на базар люди.

Ледве завернула за рiг своєї вулицi на другу - перед нею став Роман.

З несподiванки злякалася так, що аж спинилась, i на мить чорне обличчя з минулого сну промайнуло перед нею, та зараз же й зникло, бо живий Роман нiтрохи не нагадував тiєї страшної примари. Вiн стояв перед нею з бiлим викоханим обличчям, ще чепурнiшим, нiж воно було на селi, i всмiхався:

– Здорова була. Левантине! Вiн, видимо, дожидався на неї, стояв тут, поки вона вийде.

– Здоров…одказала, не дивлячись на нього.

– А що, не думала, що встрєтиш меня тут?

– Нi…

– Дак ти служиш у городi… Та чого ж ми стали? Iди, куди йдеш, а я немножко пройду з тобою… Так давно служиш?

– Третiй мiсяць…

Вона вiдказувала тихо, спустивши очi додолу, йдучи з їм поруч.

– Штука! Зроду не думав!.. Каким же це ти образом попала сюди?

Вiн ще питається!..

Але перемогла себе i вiдповiла, силкуючися говорити спокiйно:

– Як умерла… наша дочка… то я й не схотiла вже зостатися в своєму селi… i пiшла по наймах…

– Дак дочка була… вмерла!..- сказав Роман, трохи помовчавши.- Ну, царство їй небесне!.. Ето вона й харашо здєлала, що вмерла.

– Нащо ти так кажеш, Романе?

– А разлi б лучче було, как би вона зав'язала тобi свiт?

– Не вона менi зав'язала свiт, а… мiй дурний розум та… ти, Романе…

– А ти не нападайсь на меня! Разлi я про тебе не думал? Сколько раз! Може б, полетев до тебе, дак чого лететь? Случалось по скольки день голодному ходить… Шо я тебе - голодувать позвав би? А кватиря була така: сад на ноч, а на день - базар та вулиця. Куди б же я тебе брав? Тольки недавничко бог дал службу таку-сяку знайтить; думал - розживусь немножко, а тогда вже й до тебе весть подам, щоб приходила.

– Невже ти думав мене кликати?
– спиталася Ле-вантина, i радiючи, i вiри не ймучи.

– _ Ну, от так! А то ж как? Разлi ти думаєш - я какой?

I вiн почав їй розказувати, що вiн за нею журився, та як вiн шукав роботи, та бiдував, i скрiзь прибiльшував своє лихо та розтягав його на довший час.

– А я, боже ж, тебе дожидала на Рiздво!

– Ну й чудна ти! Как же б я до тебе прийшол, когда меня дома вором об'явили?

– Дак хоч би звiсточку подав - де й що ти, щоб я хоч знала.

– Ну й чудная ти! Ну й какую б же я подав звiсточку? Що голодний та холодний? Не стоїть того дела! Та й так сказать: не хотєл озиваться, щоб Денис та волоснi не довiдались, де я: вони б же мене тогда сiчас у холодну запакували, а то й у тюрягу. Разлi ж я дурной, щоб в огонь самому лєзть?

Левантинi все, що вiн казав, здавалося правдою. Та тiльки гiрко, що воно так усе зробилося.

– А що ж ти тепер робиш, Романе?
– спиталася вона.

Роман загомонiв швидко, мов поспiшаючи мерщiй проминути це питання: